Позичений чоловік

Отож, обмінявши червоного півня на роки своєї молодості, знову стала Мартоха звабливою яблунівською дівкою, а я тим часом уже не на столі лежав, чи то пак не в пахучому квітнику вилежувався, – шугнув під стелю, м’яку, мов туман, і через мало не шовкову стріху виринув надвір. Зграя горобців з лящанням сипонула геть із вишні, та я не полетів за горобцями – дрібна й галаслива пташка! – а полинув до саду. З черешні зірвався великий строкатий дятел, чорно-білий, гостродзьобий, і я вже намірився наздоганяти дятла, та вчасно передумав: не хотілось цілорічно стукати по корі, добуваючи собі мурах на спожиток. Ген майнув сорокопуд-жулан, попелясто-сірий, спробував сховатись у чашоподібному гнізді в чагарнику, я вже носом у гніздо мало не тицьнувся, хотів схопити сорокопуда руками – й знову передумав: хоч і трохи більший за горобця жулан, але ж харчі якісь не такі – їсть ящірочок, гусінь, комах, мишей і пташенята. Хе, а чи не ліпше душу свою в дрозда співочого перемістити? Дрозд хоч і не красень, та все-таки з строкатих і примітних пташок, та й хазяїн він старатливий, ліпить гніздо із гілочок та стебелець, вимазує всередині порохнявою трухлявого дерева, склеюючи слиною. Ото, хатка-гніздечко в дрозда охайне й чисте, сухе й тепле. І хоч поїдає комах, переводить силу-силенну шкідників, але восени він любить і вміє поласувати ожиною, лісовими ягодами, калиною, горобиною, та й до смаку йому шовковиці, вишні. Та вже про співочих дроздів мені перестало думатись, бо саме налетіла зграя журавлів.

Це була зграя сірих журавлів, у народі званих віщунами, вони дивовижною хмарою-хурделицею заполонили Яблунівку, наче хотіли взяти з собою на крила й понести у світи все – хати, криниці, ясени біля воріт, вулиці і садки. Віщуни творили живе маєво, поривчасте й барвисте, і я опинився в шпаркому вирі, в струменях вітру, гнаного їхніми тулубами й крильми, в тривожному шамранні пір я, серед летючої завії їхніх перцево-червоних дзьобів і вохристо палаючих лапок, підігнутих у польоті. Я опинився в тому кружлянні, у ворушкому бушовиську гострих поглядів їхніх очиць, я одірваним листочком пурхав серед них, і здавалось подеколи, що вже ось-ось наздогнав гордого красеня, ось-ось уже вхопився рукою за шию чи за хвіст. Але жодна з пташок не давалася! Сірі по тулубу, з чорними рульовими перами, з білими, як сніжок, смужками по боках голови, з продовгастою плямкою-вогником від дзьоба вгорі по голові, віщуни раптом почали стиха курликати – так курликати, як ото при весняному прильоті й при осінньому відльоті. Й мені защеміло в єстві, бо знав, що зараз ось їхня зграя-хмара, оце велетенське колесо між небом і землею, саме прощається при відльоті з Яблунівки. Попрощаються – й геть полетять до вирію, й спорожніє небо рідне над Яблунівкою, стане голе, як пустеля. І душа моя, не поселившись у вільну, горду птицю, зостанеться бездольною блукачкою, неприхищеною сиротою. Й тоді ще палкіше запраглося зловити бодай одного сірого віщуна, і я ще моторніше закрутився у їхньому вирі, мріючи... авжеж, мріючи себе вгледіти ось таким сірим журавлем, мріючи про політ до спекотної Африки, про оази й пальми, а найдужче, мабуть, мріючи про своє майбутнє повернення з вирію до рідної Яблунівки, про весняну повінь на ставках і про весняне токування журавлів, коли вони, творячи шлюбні грища, покрикують збудженими голосами, збираються до кола, пострибують один перед одним, а крила їхні теж не зостаються в спокої, птахи то кланяються, то плигають, то присідають, то зриваються до куцого шпаркого польоту, вгамовуються, знову спалахують в азарті, й повсякчас чується їхня горлова, переривчаста весільна пісня... Ширяв я, значить, із журавлями, силкуючись злопити бодай одного, щоб згодом душа моя в світі цьому жила отаким журавлем, і ще в тому сквапливому польоті-наздогапянні марилось про дуже дивні речі, в яких і зізнаватись чудно. Бо хіба зізнаєшся в тому, як уже ввижалось мені гніздо моє на болотах, на зеленій купині, бачилась молода журавка, схожа чимось то на Мартоху в дівоцтві, то на Дармограїху в жіноцтві, то на доярку Христю в її солодкому материнстві. Та ще ж і мріялось мені про поживу журавлину, тільки не про змій і ящірок, не про жаб і комах, а про гіркувату болотяну ягоду журавлину, про зерна пшениці та вівса, гороху та гречки... Так мріючи про майбутнє пташине життя своєї душі, я марно ганявся за журавлями в яблунівському небі, й брав розпач тим дужчий, що прощальний спів журавлів ставав усе тужливіший, тоскний щем чувся в їхньому прозорому курликанні – і це був щем за яблунівськими луками і полями, сіножатями і болотами. І, зрештою, попрощавшись, журавлина зграя спалахнула так, як спалахує хмара при обрії в промінні вечірнього сонця, і кожна пір'їнка заблищала живим, розплавленим золотом, що мало густий винний відблиск, і так само звуки їхнього прощального курликання теж наче засвітилися золотом, вони мерехтіли насиченим винним мерехтінням, – а вже скоро не стало жоднісінького журавля, наче й не було, тільки сизі небеса віяли пустелею, і в цій пустелі не було мені пристановиська.