Позичений чоловік

Ну, бачу, пристав до мене Дим із короткими гужами, ну, міркую, мокрою онучею очі забиває, ну, гадкую, без вогню хоче зварити мене. А дід Гапличок перелякано позиркує – у яку ж саме птицю я збираюсь вдихнути душу його?!

– Язичок мельне та й у кут, а губу натовчуть, – кажу загадкою.

– А Ілько Дзюнька якої птиці достоїн? – накриває Дим мокрим рядном, та ще й помелом.

– Не пиляйте мене тупим, – кажу, – краще ріжте гострим.

– Щось ви, Хомо Хомовичу, здається, приплітаєте коляду, щоб дали капусти!

– Значить, так! – зірвався мій язик із припону, як собака з ланцюга. – Я людина маленька, так? Я старший куди пошлють, так? А ви, Михайле Григоровичу, голова колгоспу! Ви хазяїн у Яблунівці! Вас і в районі знають, і в області. Ви людям наряди всякі розписуєте, відпускаєте мед чи олію рапсову, яблука чи молоко. Отож, вам треба мізками мізкувати, кому з колгоспників у другому їхньому житті на яку пташку обернутись. І вже загодя слід спланувати, щоб тоді ніякого базару не було. Щоб уже тепер знали, хто якою птицею стане!

– Щоб зарані вже заготовляли пір’я та крила? –питає Дим.

– Ага, зарані, бо на пір’я та крила тепер дефіцит, то щоб яка пташка з яблунівського колгоспу не була обскубана. Щоб на неї пальцями не тицяли й не казали: ота безхвоста зозуля з колгоспу «Барвінок», де головою сидить Михайло Григорович Дим, він і не потурбувався вчасно про свої кадри, як до вирію спроваджував.

– Інтер-р-ресно! – бурмоче Дим. – Умієте ви, батьку, пеню на мене волокти!

– А чого маю бути отією вороною, що за море полетіла й дурною повернулась?

– Гаразд, Хомо Хомовичу, не сваритись тут зібрались, – скривився Дим, як циган на ярмарку, – а добру людину добрим словом пом’янути... Якою ж то пташкою літає тепер наш шановний Петро Зосимович?

– Голубом, – кажу, – літає сизим.

– Ви, Хомо Хомовичу, впевнені? –спитав таким голосом, наче хотів носа мені вкрутити.

– На сто й один процент, – кажу, – впевнений.

У шибку в цю мить щось ударилось, і всі поминальники за столом повернулись до вікна. Й серце моє затріпотіло, як заячий хвіст, а поза сорочкою по шкірі таким морозцем сипнуло, що весь я стужавів, задригонів. І краєм ока помічаю, як сполотнів голова колгоспу Дим, і в листоноші обличчя від здивування витяглося, ставши схожим на квашений огірок, а в фуражира Ілька Дзюньки губи обернулись на твердий дерев’яний бублик, у якому на півдорозі застряло півняче стегенце. І решта поминальників теж поставали хто чим: той остовпів; хто з білого став рябим, а хто з рябого білим; в кого очі стали великими й круглими, як мідні п’ятаки.

Та й як було тетерями не стетеріти, коли в шибку вдарився саме отой сизий голуб, який сьогодні кружляв над цвинтарем! На мить учепившись пазурами за перехрестя рами, припавши грудьми, розпанахавши-розпростерши крила, голуб цілився в хатчину напіврозтуленим дзьобом, у якому тремтів клинець рожевого язичка, й дивився двома порскими, гарячими намистинками очей. Здавалось, він приглядався до кожного з поминальників, здавалось, він хотів почути поминальні слова, які ще мали б звучати за столом.