Позичений чоловік

– Нас, може, й не буде, але наші діти зостануться по нас! І не годиться не жити, а світом нудити, наче смерть чигає за вухом!

– Не вмирає віковий, тільки часовий, – знай бубонить дід Гапличок.

– Треба так жити, щоб усі часові стали віковими! Авжеж, кожного зів’яне квіт у зеленочку, але весь час діло роби – діло й дасть безсмертя.

– Раніше, – докинув слово Ілько Дзюнька, – люди сподівались, що по смерті їхня душа в світі житиме. Отож людина й здавалася сама собі безсмертною, було їй інтересніше йти по землі від колиски до домовини. Та й про душу свою намагалися дбати, піклувались про неї, жили для душі. А як зліквідували душу, то не так інтересно живеться, як перше: всі вже добре знають, що як помруть – і кості зотліють у могилі, порохно зостанеться.

– Не допетраю твоїх балачок, – розгнівався голова колгоспу. – Чи тобі хтось заважає вірити в свою душу? А чи хтось ліквідував твою душу? Га? Щось я не чув про таке.

– Мою душу, може, й не брались ліквідувати, це правда, але якось так вийшло, що вже ніхто не вірить у неї, от і я не вірю.

– А ти, Ільку, вір, коли кортить!

Фуражир завовтузився за столом, як ситий кіт у макітрах на миснику.

– Якось невдобно... Як люди, так і я...

– Бач, сам не хочеш вірити, а кажеш, начебто є вказівка ліквідувати твою душу. Може, я, голова колгоспу, давав таку вказівку? Чи голова сільради? Районна міліція відмінила чи прокурор?

– Та я ж такого не кажу...

– От і справді не кажи! А то... Вір – дозволено вірити, ніхто не забороняє. Хай твоя душа живе, коли хочеш. А я інше знаю, Ільку. Знаю, що по людині зостається діло. По тому, дивися, сім’я славна лишилась, по другому, коли він, скажімо, тесля, лишились хати в селі, по бондареві зостається його бондарство, по шевцю його шевство, по кравцю кравецтво. Ось де живе їхня душа, та ще у вдячній пам'яті людській.

– Од мертвих бджіл меду не їсти, – сказав листоноша Федір Горбатюк. – Ось раніше як було? Неспроста ж говорилося, що душа переселяється в пташку чи в квітку. Значить, людина й далі житиме, тільки вже як квітка чи як пташка.

– Ви, Федоре Трохимовичу, грамотний чоловік. Здається, вже розумні від того, що газети й журнали не перший рік розносите передплатникам. І вірите в отаке.

– Вірю чи не вірю, а чувати доводилось.

– Хіба ви не знаєте, що тільки помер чоловік – і вже й неживий?

– Та знаю, що не поможе ворону мило, а мертвому кадило.

– То якою ж це пташкою ви б хотіли стати? Ґавою чи павою?

– Може, й не пташкою, Михайле Григоровичу...

– То, значить, квіткою? Настурцією чи півонією?