Позичений чоловік

Е-е ні, гадаю, може, тобі, вовче, й кортить ухопити місяця зубами, та вдасться тобі поживитись так, як сіркові паскою. Витріщайся, вовче, ще страшніше, а я ось плюсну, лусну – й не стане мене. Тільки ж слід розумно та хитро, щоб, тікаючи від вовка, не наскочити на ведмедя, як мовиться.

Закинув ноги за плечі – і як водою мене змило. Біжу й радію: ага, сіроманцю, перевівся ти на циганський пшик та ще на руді миші, зійшов на пси і з’їхав нінащо! І зненацька грім гримнув такий, що хоч тури гони, то не почують, – ну, думаю, за тим громом вовк не розчує, як мої босі п’яти по землі лопотять. І так хутко дріботів, що сонце стало коробом у небі, а ситом дощ посіявся. Я вже такий був меткий та проворний, що між дощовими краплями блискавкою проскакував, і чуба не замочивши і ніг не забруднивши. Оглядаюсь коло Яблунівки – ай вовк слідом за мною так само прудко женеться не вженеться й теж сухесенький, бо між краплями проскакує, а в зубах щось тримає. Що ж він тримає, приглядаюсь, а то ж – диво дивне! – такий лютий, що від блискавки відбатував золотий шматок, і той вогненний уламок у пащі його полуменить, злості й завзяття додає.

Ага, міркую, доженеш на Івана Купала! Ага, міркую, швидше наздоженеш торішній сніг, що давно розтанув у чистому полі! Ага, зловтішаюсь, доженеш ти мене на другу пречисту, коли візьме комара нечиста! Так-так, вовче, стрінемося з тобою на спас, коли треба буде держати рукавички про запас! І до того додумався, що по дорозі соломина трапилася – я в ту соломину з одного боку шусть, а з другого боку й вибрався благополучно. То що вовк? І вовк ухитрився пролізти через соломину. Бачу – голку хтось загубив, то я й через вушко голки проліз. І вовк так само вмудрився! Тут павутинка тонесенька в’ється від куща черемхи на вершок тополі, я чкурнув угору по павутинці, вже, гадаю, порятувався, аж глядь – вовк дереться слідом по павутинці, жаром дихає.

Ну, думаю, треба закричати, щоб вовк налякався. Силкуюсь крикнути – рот занімів, наче там ластівки гніздечко звили й ластовеняток висиджують. А може, думаю, купити вовкові ярку на базарі, хай уп'ється її теплою кров’ю й забуде за мене? В ту ж мить купую в районі ярку для вовка, сіроманець виймає з-за халяви гостру бритву й ріже бідну тварину. І вже цей вовк стає начебто не вовк, а учасник художньої нашої яблунівської самодіяльності, вже він у вишитій сорочці, в зелених шароварах, підперезаних старовинним парубоцьким поясом, озутий у шеврові чобітки на срібних підківках, ходить по сцені клубу й співає.