Позичений чоловік

– Та тут, – кажу, – не так і кепсько. Багато яблунівських людей. Сонечко світить. Весна!

– Авжеж, – відказує вівчарик-ковалик, чи то пак колишній яблунівський коваль Довбня, з яким ми колись і по чарчині перехиляли. – Курочка бичка народила, порося крашанку знесло.

Сказав загадково, підстрибнув на галузинках-ніжках, крильцятами гойднув, хвостиком вильнув – і геть собі полетів понад ромашками в лузі. Й пропав у верболозах!

Не встиг іще я оговтатись від цієї чудасії, аж глядь – сойка появилась на калині, з калини моторно перепурхнула на бузину. Звичайнісінька сойка, яких повно скрізь: бурувато-червоне оперення пухнасте, а по крилах світяться дзеркальця блакиті, що мають чорну облямівочку. На посмугованій чорними поздовжніми стрічками голові в сойки видніє, як і годиться, віхтик червонястого чубчика. Сойка як сойка, тільки ж і від неї можна всього сподіватись!

Та й справді – приглянувся пильніше й застеріг, що, може, ця птаха і сойка, але якось непомітно голова її обернулася з пташиної на людську: веселі очі дивляться весело, переповнені вщерть весняним хмелем, щоки ситі, рум’яні, тремтять від усміху, губи здригаються лукаво. Еге, думаю, і ми люди добрі, і наша мати не синиця!

– Правда ваша, Хомо Хомовичу, що раки, бо юшка красна, – хитро так озивається сойка жіночим голосом, що видається мені дуже знайомим.

– Я спокійний, мов порося у мішку, – відказую, все приглядаючись та приглядаючись.

– То чого ж ви, Хомо Хомовичу, ні живий ні мертвий? – питає сойка.

– У страху очі по яблуку, то я й сам не втямлю: живий чи мертвий.

– Не впізнаєте, Хомо Хомовичу? Я ота баба Ґандзя, що ви колись криницю мені викопали за ворітьми, ох, славну водичку добули.

І справді – баба Ґандзя! І справді – копав колись, ще до війни. Баба Ґандзя обіцяла могорич, а не встигла, бо за якийсь тиждень і переставилась. То, може, не забулась і ниньки віддасть свій борг. Добре було б випити для хоробрості!

І тільки так нодумалося-запраглося, як сойчииі крила тріпнулись, як вона вже зірвалась, полетіла – й не стало баби Ґандзі, а як не стало баби Ґандзі, то й разом із нею не стало могоричу, і – о жах! – удруге не стало: раз у бутті, а раз у небутті!

Далі я побачив чепурних чаєчок, що походжали бережком лугового озерця, жалібно кигикаючи, і в кожної чаєчки була не пташина голівка, а дитяча. Здибався мені табунець куцохвостих, рудувато-сірих перепелів, що, йдучи по траві, труднувато перевалювалися з лапки на лапку, й серед перепелів побачились мені як чоловічі, так і жіночі голови. Під березовим гайком, що світився святковою білістю стовбурів, стрілось кілька червонобрових, темних тетеруків з загнутими на хвостах, наче ліра, перами, – то в цих тетеруків були похмурі обличчя звитяжців-воїнів, котрі щойно повернулися з бойової січі й знову готові йти на жорстоку битву. Натрапив і на сову – сиділа на вербовій сухій гілляці, міцно вчепившись за неї гострими зігнутими кігтями, по чотири на кожній нозі. Круглий череп, малий гачкуватий дзьоб, вилупкуваті очі, наче повні охололого жовтого воску, – ця сова подивилась невидющим зором так, як колись дивився на людей у Яблунівці розкуркулений Демид Жеребило, він помер десь на холодних островах. А ще в густій кроні дуба привидівся мені яструб-тетерв’ятник, чорно-бурий, із чорнявим тім’ям, поривний, мов живе срібло, – то в цього яструба теж було якесь дуже знайоме обличчя, нашого ж таки яблунівського чоловіка, що вже призабувся іменем своїм. Яструб-тетерв’ятник, чи мене злякавшись, чи здобич помітивши, зірвався, прошелестів поміж дубового листя, пропав удалині... Й тут два щиглі майнули в шелюзі, барвами яскравими засвітилися – горлечко, тім’я і лоб червоні в них, оперення біле та чорне, а що вже веселі й голосисті! За якусь одну-другу мить і личка їхні дитячі вдалось розгледіти – були це личка двох дівчаток-близняток, правнучок діда Бенері, померлих разом на третьому місяці життя.