Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

П'ЯТЬ

Човен рухався плавно й граціозно, як будь-яка моторна посудина, наїжджаючи на власне відображення у воді під літнім небом найпрозорішої сині. Позаду них цю синяву забруднювала хмара темного диму, здіймаючись вище й вище, неквапом розносячись ушир. Десятки людей, здебільшого у шортах або купальних костюмах, стояли по берегах цього невеличкого озера, обернувшись у напрямку диму, приклавши долоні дашками до лоба проти сонця. Мало хто, якщо взагалі були такі, помітив, як повз них спокійно проплив скромний моторний човник.

— Це озеро Ківейдін,[44] на той випадок, якщо вам цікаво, — сказав Джон. Він показав рукою вперед, туди, де у воду видавався інший сірий причал. Поряд з ним містився невеличкий акуратний елінг, білий, з зеленого кольору окантовкою й прочиненими воротами. Ще звіддаля Роланд з Едді побачили, що там погойдуються на прив’язі каное і каяк.

— Мій елінг, — додав чоловік у фланелевій сорочці. Його вимову майже неможливо було б відтворити звичайними літерами — ця фраза прозвучала приблизно як міу уелінь, — але вони обидва його чудово розуміли. Схожим чином розмовляли мешканці Кальї.

— Має доглянутий вигляд, — сказав Едді. Головно, аби сказати хоч щось.

— Еге, атож, — погодився Джон. — Я про все тут дбаю, за всім доглядаю, подеколи теслярую. Що б то був за бізнес, аби я мав тут якесь розвалище, еге ж?

— Та отож, — посміхнувся Едді.

— Мій дім десь за півмилі від берега. Звати мене Джон Каллем, — він простягнув праву руку Роланду, другою продовжуючи тримати курс човна прямо від стовпа диму і в бік елінгу.

Роланд потис простягнуту йому руку, котра виявилася приємно твердою.

— Я Роланд Дескейн з Ґілеаду. Довгих днів і приємних ночей, Джоне.

Слідом і Едді простягнув свою руку:

— Едді Дін з Брукліну. Приємно познайомитися.

Джон поручкався з ним доволі легко, але уважно приглядаючись до Едді. Коли вони роз’єднали руки, він спитав:

— Юначе, щось оце саме зараз трапилося? Щось же трапилося, хіба ні?

— Не знаю, — відповів Едді. Не цілком щиро відповів.

— Ти давненько не навідувався до Брукліну, синку, хіба ні?

— У мене нема диплома Моргаузу… — промовив Едді Дін, а тоді скоромовкою, щоб встигнути: — Мія замкнула Сюзанну. Замкнула в 1999-му році. Сюзі може дістатися Доґана, але то марнота. Мія відімкнула пульт керування. Сюзі нічого не може зробити. Вона ув’язнена. Вона… вона…

Він замовк. Якусь мить усе здавалося таким ясним, як сновидіння в момент пробудження. А тоді, як дуже часто трапляється зі сновидіннями, все розтануло. Він навіть не мав упевненості, чи це дійсно було послання від Сюзанни, чи просто спрацювала його уява.

— Юначе, щось саме зараз трапилося?

Отже, Каллем також це відчув. Отже, не уява. Якийсь різновид доторку, радше за все.

Джон зачекав, але оскільки Едді мовчав, він звернувся до Роланда.

— Ваш друг часто поводиться так дивно?

— Не часто, ні. Сей… містере, я хотів сказати. Містере Каллем, дякую вам за допомогу в той час, коли ми її потребували. Я вам дуже-дуже вдячний. З нашого боку було б вельми нахабно просити ще чогось, але…