Пісня Сюзанни. Темна вежа VI

Узимку 1984–1985 років, коли потреба Едді в героїні нишком перетнула кордон Країни Рекреаційних Наркотиків, увійшовши до Королівства Реально Поганих Звичок, Генрі Дін познайомився з дівчиною, в котру на якийсь час закохався. Сільвія Голдовер, як на Едді, була ще тою Суперкурвою (смердючі пахви і драконяче дихання, що пихкотіло з-проміж товстих, як у Міка Джеггера,[45] губ), проте він тримав рота на замку, бо Генрі вважав її красунею і Едді не бажав ранити його почуття. Тієї зими молоці коханці здебільшого або гуляли на відкритому всім вітрам пляжі Коні-Айленда, або ходили в кіно на Таймс-сквер, щоб сісти у задньому ряду й, коли в них закінчиться поп-корн і найбільший з існуючих в продажу пакет Губерса,[46] пестити там одне одного до одуріння.

Едді по-філософському поставився до нової персони в житті Генрі; якщо Генрі міг прориватися крізь жахливий віддих Сільвії Голдовер і лизатися з нею взасос, то й хай йому щастить. Едді ж у ті три похмурих місяці більшість часу провів на самоті, у квартирі сімейства Дін, обдовбаним. Йому було це по барабану, насправді навіть подобалося. Якщо вдома був Генрі, він волів дивитися телевізор і безупинно піддражнював Едді щодо його літературних записів. («О Боже! Едді хочецця посвухати свої улюбвені казочьки про ельфів, оргів і розумненьких гномиків!») Він завжди називав орків оргами, а ентів — «ствашними ходячими девевами».[47] Генрі вважав ці вигадані історії фальшивим лайном. Якось Едді намагався пояснити йому, що нема нічого більш фальшивого за те лайно, котре показують у денних телепередачах, але Генрі нічого з того не второпав; натомість Генрі міг усе розповісти про злостиву двійню з «Центрального шпиталю» і про не менш злу мачуху з «Провідної зорі».

З багатьох поглядів велике кохання Генрі — яке закінчилося, коли Сільвія поцупила в нього з гаманця дев’яносто баксів, залишивши замість грошей записку «Вибач, Генрі», і відбула в невідомому напрямку зі своїм старим бойфрендом — було полегшенням для Едді. Він призвичаївся сідати на диван у вітальні, вмикати запис Джона Гілгуда,[48] котрий начитав толкінівську трилогію про персні, робити собі укол під шкіру правої руки і занурюватися слідом за Фродо і Семом до Похмурого Лісу або у штольні Морії.

Він любив гоббітів, гадав, що решту свого життя сам радо провів би у Ширі, де найважчим наркотиком був тютюн і великі брати не дражнили цілими днями менших, і захована в лісі хатка Джона Каллема дивовижним чином повернула його в ті старі часи, до тієї похмурої історії. Бо у цій хатці жив якийсь чисто гоббітівський настрій. Меблів у вітальні було мало, але були вони ідеальними: диван і два м’яких крісла з тими білими мережаними серветками на поручнях й узголів’ї. На чорно-білій фотокартці, що в золотій рамці висіла на одній зі стін, була, певне, родина Каллема, а на тій, що висіла на протилежній стіні, мабуть, його дід з бабою. Тут же висів обрамлений сертифікат-подяка від Іст-Стоунгемської добровільної пожежної команди. Люб’язно щебетав великий папуга в клітці, і кицька лежала на камінній полиці. Коли вони увійшли, вона підвела голову, за якусь мить оцінила цих незнайомців зеленими очима, а тоді, схоже, знову заснула. Біля іншого м’якого фотеля — вочевидь, особистого місця відпочинку Каллема — стояла попільниця, а в ній дві люльки, одна — зроблена з кукурудзяного качана, а інша — з вересового кореня. Ще там стояла старомодна радіола фірми «Емерсон»[49] (з програвачем платівок, широкодіапазонною шкалою й великим рифленим колесом налаштування), а от телевізора не було. У кімнаті приємно пахло тютюном і сумішшю духмяних трав. Одного погляду на це неймовірно акуратне помешкання вистачало, аби зрозуміти, що чоловік, котрий тут живе, — нежонатий. Вітальня Джона Каллема була лагідною одою радощам парубкування.

— Як твоя нога? — спитав Джон. — Схоже, кровотеча нарешті зупинилася, але шкандибаєш ти ще гірше.

— Болить, курв’яча дочка, — засміявся Едді. — Але спиратися на неї можу, тож я ще щасливчик.

— Ванна он там, якщо захочеш помитися, — показав Каллем.

— Дякую, я так і зроблю, — кивнув Едді.

Митися було боляче, але заразом йому полегшало. Дірка в нозі виявилися глибокою, але кістку, здається, таки зовсім не торкнуло. Рана на руці взагалі не становила проблеми: дякувати Богові, куля пройшла наскрізь, до того ж в аптечці Каллема мався перекис водню. Зціпивши зуби від болю, Едді налив його в рану на руці, а потім швидко, щоб не втратити рішучості, обробив обидві ноги й подряпину на голові. Намагався згадати, чи стикалися Фродо й Сем з чимось хоч трохи подібним до жахів перекису водню, але нічого такого не пригадав. Авжеж, звісно, поряд були ельфи, вони їх і лікували, хіба ні?