Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Я ще не був цілком упевнений у тому, що Климар — винуватець загибелі Штебльонка. Останню крапку повинні були поставити Маляси. І я подався до них. Неквапно почвалав вулицею вгору. Ох, і втомився я за цілий день.
Здавалося, не ручного кулемета таскаю на плечі, а бурлацьку линву, на буксирі в якої вся Глухарка разом з гончарним заводиком, кузнею та Гавриловим горбом.
Вікна у Малясів не світилися. Собака, сеттер-лаверак місцевого походження, зустрів мене млявим гавкотом. Я постукав і назвав себе. Малясиха зразу й відчинила.
— Заходьте, заходьте, — пробубоніла вона з темних сіней. — Ми ще не спимо… Олія в каганці вигоріла. Вам у районі не роз’яснювали відносно гасу, Іване Миколайовичу?
— Ще ні,— відповів я. — Запаліть хоч скіпку, чи що…
Вона відтулила заслінку в печі, вигребла рогачем жарину й роздмухала полум’я на довгій смолистій трісочці.
Маляс у полотняній сорочці й солдатських підштанках сидів на печі й замислено розчісував п’ятірнею борідку. Моя поява пізньої години збентежила його.
— Тев-то як його, — замислено промовив він.
— Попрошу вас обох пересісти сюди, — звелів я, показавши на лаву.
Тут треба було зразу брати вола за роги, не церемонитись. Я дістав олівця та клаптик газетного паперу. Олівець і папір завжди справляли на глухарчан більший страх, ніж зброя. Загроза, що йде від зброї, зрозуміла, олівець приховує напасть неясну, містичну, як попівська анафема.
— Минулого разу ви не доказали, як стало відомо слідству (я з особливим задоволенням вимовив це страшне слово) важливу деталь. А саме: що сталося після того, як ви повернулися від Крота, де допомагали колоти й розчиняти кабана? Прошу дати показання негайно!
Маляс, тримаючись за бороду, сів ближче до дружини. Обоє були приголомшені й витріщалися на мене, як на привид. Не можна було гаяти жодної секунди.
— Ну ж бо, я слухаю!
І я написав на клаптику паперу: «Показання гр. Малясів».
— Прошу дати показання!
Я зовсім не знав, як допитують «гр.» у міліцейській практиці. На фронті допити були нескладні.
Маляси перезирнулися налякано й знов устромили погляди у папір. Я хвилювався не менш за них. Навіть олівець дужче притиснув до паперу, щоб не стрибав.
— Я скажу, скажу, — заквапилася Малясиха.
Але чоловік перебив її:
— Тут усе ясно, громадянине Капелюх, а не розповідали ми раніше з тієї причини, що…
— Забули! — знову втрутилася Малясиха. Вона притримувала обома руками кожушанку на грудях і могла штовхнути чоловіка тільки плечем, але й від такого поштовху худенький Маляс мало не полетів з лави. — Він тут набалакав вам три мішки гречаної вовни і всі неповні… Ви мене слухайте!
— Ближче до діла! — зажадав я.
— Як тільки Штебльонок, постоялець наш, подався до району, Климар, колій, зразу шасть до нас, — розповідала Малясиха. — Задихався, сам не свій чоловік. Ми думали, може, випив, він же колій, воно ж так ведеться: кнур у Крота був чималий!..
— Пудів на дев’ять, тев-то як його, ікла як штики, — пояснив Маляс. — Слон, а не кабан!
— Що він сказав?
— Хто?
— Колій, хто ж іще? Кажіть-бо коротше!
— Він спитав, де Штебльонок.
— А нащо йому був Штебльонок?
— Ми не знали… Бачили тільки — колій сам не свій.
— І що ж ви відповіли?
— Ми спершу нічого не відповіли. Теє-то як його! Мало куди «яструбок» може піти, кожному не годиться знати. Ми розуміємо!
Дружина цього разу глянула на Маляса схвально.
— Ми нічого не сказали, тоді він дістав ножаку, того, що колоти, ще в крові, він тільки-но закінчив розчиняти…
— Став погрожувати! — устряла в розмову Малясиха. — Так погрожував, що аж страх! Хіба ж ото ми обоє сказали б що? Ніколи!
— А що ви сказали?
— Ну, що Штебльонок до району побіг, — вів далі Маляс. — А Климар ножакою помахав та й каже: мовчіть собі поки що на здоров’ячко. А то буде тоді й вам те саме. Ми не зрозуміли, що нам буде…
— А тоді зрозуміли?
— Авжеж…
— Та ми вам розказали б, але трохи забули, — жваво закінчила Малясиха. — Ми незумисне. А що нам за це буде? За погану пам’ять?
Вона була окадькувата, чотирикутна й здавалася неповороткою, але язиком працювала жваво й очиці зиркали кмітливо.
— Поки що нічого не буде, — сказав я. — Мовчіть про все.
Обоє так і лишилися сидіти, вирячивши очі. Усі вимагали від них тільки одного — мовчати…
На вулиці трохи посвітлішало. Уже й місяць з’явився над лісом. Червоний, величезний. Я згадав чомусь закривавлену шкірянку на Рябому Санькові. Ми так і поховали його в цій куртці. Вона була наскрізь продірявлена. Попеленко бідкався, що пропадають рукави, і хотів був повідрізати їх на халяви до чобіток кому-небудь із своєї гвардії або на рукавиці, але я не дав…