Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви можете служити у контррозвідці!
Розумні Серафимині очиці-гудзики були смутні й тривожні. Її серце, яке вміщувало відразу дві любові — мудру бабину і самовіддану материнську, чуло біду. Я обняв Серафиму. До запаху шоколаду й нафталіну домішався тютюновий дух, яким просякло повітря нашої хати.
— Ти вже, синку, остерігайся, — промовила баба.
Розділ четвертий
Надворі, хоч була ще рання година, вже розвиднілося. Вітер розігнав туманну каламуть. Пес Буркан, прив’язаний коло хліва, сердито прохрипів і загавкав, але потім, упізнавши мене, махнув хвостом. Він був мисливський пес, а не злий сторож.
Вітер зносив листя з вишень та акацій. Як там Попеленко? Непокоїтися ще було рано, проте я мерзлякувато зіщулився, вгадавши його «гвардію» а чорними брудними п’ятами, якій було відведено піл у кутку. Може, я даремно не пожалів «яструбка»?
Село почало прокидатися. Ранок настроював на тверезість, розважливість. Незабаром і Климар проспиться, хміль із нього вивітриться… Що ж робити, якщо Попеленко вчасно не повернеться? Аж тут я згадав про сватання! А нехай йому біс, треба ж послати Серафиму до Семеренкових! Ця подія постала в ранковому ясному й чіткому світлі. Сьогодні все моє життя мало змінитися. Ще вчора я жив із відчуттям майбутнього кохання, з відчуттям надії, чогось загадкового і прекрасного, що я ще мав пережити… Тепер це загадкове набуло реальних обрисів. А що як Антоніна скаже бабі «ні»? Гарбуза піднесе?
Я метнувся до баби.
— Бабцю Серафимо, давайте гарячої води — бритись… Допильнуйте Климаря. Налийте йому самогону, коли встане.
Я помчав до озимого клину. Сумніву не було, що й цього ранку Антоніна піде до криниці на узлісся. Переборе страх, візьме коромисло, двоє відер, поскладає в них увесь мізерний харч… Вона не зможе отак просто відмовитися від думки знайти сестру, повернути її. Вона звикла до цієї щоранкової надії.
Я біг вузькою стежкою, боячись запізнитися. Вітер поздував сіль інею, і озимина була чиста, яскраво-зелена. Удалині здіймався рожевуватою шапкою Гаврилів горб. Над селом темнів гребінь димків. Серце в мене аж калатало від бігу та хвилювання.
Я побачив її здалеку і зупинився. Вона поверталася від кринички жива й здорова. Ішла стежкою, опустивши голову, легко несучи коромисло з двома відрами уповні, не схлюпнувши й краплини і ступаючи по стежці, як по канату. Тоненька, у благенькому пальтечку, повбиваних чоботях та чорній хустці. Вона дивилася під ноги, замислившись, та невдовзі відчула чиюсь присутність і підвела очі.
Сонце вже підступило до обрію. Цього ясного дня воно ще до сходу освітило все довкола. На Гавриловій дорозі хвилювалися під вітром плакучі верби. По озимині ходили темні хвилі, вітер пригладжував руна. Мені здалося, що моє життя так ущільнилося, що ввійшло в цей ранок геть усе. Очікування Попеленка, передчуття сутички з бандитами, сусідство Климаря з двома ножами за халявою — усе теперішнє, і все, що було: фронт, міна-«жаба», перший бій — усе несподівано ввійшло в рамки одного ранку, і я стояв, пригнічений тягарем подій та переживань, що ніби злилися, і не мав сили зрушити з місця. Зараз мало вирішитися найважливіше у моєму житті, найголовніше…
Вона зняла з плеча коромисло — рух був гнучкий і дужий — і зупинилася супроти мене. У відрах хлюпала рожевувата вода. Антоніна поправила пасмо русявого волосся, що вибилося з-під чорної хустки. Вона не усміхалася, не відводила очей, просто поправляла волосся. Я зроду не бачив вродливішої дівчини. Я відчував, що й не побачу більше, бо, коли навіть вона стане ще кращою, оця гострота переживань, оця ущільненість часу не повториться.
— Доброго ранку, — промовив я. — Ви по воду ходили?
Вона нічого не відповіла на те безглузде запитання.
Дивилася прямо на мене.
— А я ось вийшов сюди…
Мені було страшно. Якби можна було відкласти цю розмову, я, мабуть, промимрив би що-небудь та й пішов собі. Але сонце збиралося виглянути з-за озимини, наставав клопіткий, тривожний день.
— Я не випадково сюди прийшов… Я завжди…
Е, та що я мимрив? Уже все одно — наважитися, як у холодну воду пірнути, тут важливо тільки від землі відштовхнутися, та й годі.
— Скоро до вас завітає моя бабця… Серафима… Вона прийде сватати вас… Я просив її. Не бійтеся, будь ласка!
Вона глянула мені прямо в очі.
— Ви маєте право відмовитися. Безглуздо так свататися. Але в селі заведено… Я гадав, так краще. Я вас не дам скривдити.