Тривожний місяць вересень

— Та я ж колій… Климар! — сказав чоловік. — Не пізнаєш, чи що?

— А! Климар! — наче аж зрадів Семеренків. — Ну, ясно.

Він одчинив хвіртку. Ще не настільки стемніло, щоб я не міг роздивитися Климаря зблизька. То був кремезний п’ятдесятирічний дядько з важким зморшкуватим обличчям, глибоко вставленими у підлоб’я і прикритими густими бровами очицями. Я вже чував про Климаря, людину вільної професії, «свинячого колія».

— Балакають, ніби ти збирався кабана різати, — сказав Климар. — Ось, прийшов… Приймай… Здрастуйте! — повернувся він до мене і підняв шапку.

— Так я ж кабана давно прирізав, — пробурмотів Семеренків.

— Ну-у! — видихнув Климар. — Виходить, переплутала тітка! А я аж з Мишкільців притарабанився, думав, могорич буде. Ну гаразд, переночую, а вранці, може, знайду клієнта… Що ти скажеш? — звернувся він до мене, шукаючи співчуття.

Великий пес, помахуючи хвостом, підбіг до хвіртки й спробував був просунутись між стояком і колієм, але той притиснув його ногою.

— Куди, Буркан! Та ви не бійтеся, він не кусається, я зараз його прив’яжу.

Він нагнувся до собаки, дістав з кишені шворку та й заходився в’язати на шиї вузол.

— Ну й пес, — сказав я і поплескав собаку по морді.

Ні, недарма Дубов узяв мене до себе в групу! Таки не помилився в мені «старший»… Довкола ока у собаки була темна пляма, схожа на синець! Я його зразу впізнав, отого собачку, що гнав козулю під бандитський автомат біля «передбанника»; у нас в окрузі не було більше псів такої породи, з вухами, як у пойнтера. І світло-руда масть була однакова, і характерний слід від шворки на шиї.

— Проходьте, — сказав я та й став коло хвіртки так, що колій змушений був притулитися до мене лівим боком. Тут у нього зброї не було.

— Сідайте, — запропонував я йому, показуючи на призьбу.

Він позирнув на мене трохи здивовано, але сів. Я опинився з правого боку. Ні, пістолета чи гранати він не заховав. От тільки з-за халяви визирали колодочки двох ножів. Але, зрештою, ножі були в нього знаряддям праці: адже колій… Професія! У нас і до війни на працю коліїв дивилися як на мистецтво, подібне до майстерності пічника чи гончаря. Часто запрошували стороннього майстра. Адже тут свої тонкощі — не просто зарізати кабана, а й зібрати усю кров на ковбаси, та й осмалити соломою, щоб сало було духовите, відпарити шкуру окропом під овчиною, і довгої щетини на дратву насмикати, і розчинити, не втративши й півфунта тельбухів, і кишки зібрати й помити… А вже коли у хазяїна виростав ікластий кнур пудів на шість-сім, то забій його був просто-таки небезпечним для життя ділом.

— Я тут за старшого… у винищувальному батальйоні,— пояснив я Климарю. — Покажіть документи.