Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Іди, голубе, іди, — промовила Серафима та й перехрестила повітря переді мною і кулеметом. — Зморився, роботи багато, — пояснила вона колієві.
Климар з цікавістю поглянув на МГ.
— Умієте? — запитав він не без поваги. — Я чув, сьогодні вранці у вас одного уколошкали.
— Уколошкали, голубе, уколошкали! — заспокоїла його Серафима.
Я впав на тапчан, під вікно, закладене фанерою, поставивши МГ у головах. Карабін і ніж — весь арсенал був під рукою. Нападу з вулиці я сьогодні не побоювався. Поки Климар не повернеться із відомостями про становище в Глухарці, вони сюди не поткнуться. Але присутність у хаті самого Климаря викликала в мене занепокоєння. «Не спатиму, — вирішив я. — Поки вони теревенять за перегородкою, передрімаю. А вже потім доведеться не поспати». Мені добре запам’яталися дві рукоятки, що стирчали з-за халяви у колія. Ніхто не міг поручитися, що Климареві, окрім розвідки, не дали завдання виконати те, з чим не впорався Рябий Санько.
— Рано чи пізно, всі вони розлітаються, — ремствувала баба. — У нас так: «Мені мати не рід і батько не рід, мені та родина, котра жінку родила».
— Правда! — підтакував Климар. — У нас у білоруському краю так кажуть.
— Ось я вам розповім про Яринку, — чув я крізь сон. — Ви там у Ханжонках про Яринку не чували?
— Н-ні,— відповів Климар.
Судячи з його голосу, що заплітався, на столі з’явилася друга пляшка. До чого ж розщедрилася Серафима!
— Так то ж моя двоюрідна сестра! — здивувалася баба. — Яринка Довгоп’ята, під Ханжонками живе. Вона старша ва мене років на десять. Отож посватався до неї нарубок, Микола, найгарніший хлопець на селі.
— Д-до старої? — здивувався Климар.
— Та ти, голубе, не лови гав, а слухай, — сказала баба. — То ж було ще за царя… Він одразу до двох посватався, той Микола…
— Ге-ге-ге, — зареготав колій, немов у бочку постукав. — Не дурень!
— А я не кажу, що дурень, я кажу — гарний… За тією, за другою, машину давали, а за Яринкою — сто карбованців.
— Яку машину? — спитав колій. — Звідкіля ж ото машину взяли?
— Як звідкіля? Молотарку! Ну, він подумав, потім прийшов на заручини до Ярини — чоботи начищені, сорочка шовкова… А Ярина ж — худюща, жовта, ну, справжнісінький тобі дрючок, по три спідниці, було, одягала, спідня аж до землі дотиралася, щоб ноги прикрити — то-о-нюсінькі були…
— Ге-ге-ге…
Яринка!.. Баба сьогодні в настрої, це її коронна розповідь. «Передрімаю трохи, поки Серафима частує гостя довжелезною розповіддю про трагічне життя Миколи та Яринки», — подумав я. Та й поринув у сон. Ніякий хірургічний будильник уже не міг мене розбудити… Я провалився, я летів кудись униз, наче викинутий в люка літака, аж поки нарешті не опинився на м’якій, зручній хмарині. Остання моя думка і турбота були про Попеленка. Чи ж устигне, чи проскоче?
Я прокинувся, коли у вікнах уже почало розвиднятися. Годин вісім проспав! Потягнувся до зброї — весь арсенал на місці. За перегородкою все ще світився каганець. Я визирнув у шпарину й угледів бабу Серафиму. Вона сиділа за дощаним, уже чисто прибраним столом і тримала перед собою товсту книжку. На печі лунали рівномірні звуки, там наче дрова пиляли… Климар сопів.
Я протер очі. Баба, сонно похитуючи головою, затято дивилася в книжку. Це була загорнута в газетку її улюблена книжка, яку вона дбайливо берегла, — «Боротьба світів» Уеллса. Я привіз роман колись іще до війни і докладно переказав бабці зміст. Серафима охоче слухала переказ різних серйозних книжок, а потім переповідала почуте старим сусідкам. «Боротьбу світів» баба вважала за священну книгу, щось на зразок біблії.
«Ось тут, голубоньки, геть усе викладено, — казала Серафима подругам, — як настане кінець світу за гріхи наші, як прилетять із планети Марс чорти на трьох ногах і пищатимуть тоненько та спалюватимуть людей вогненними ліхтариками…» В роки війни, в роки повітряних нальотів, прожекторів, зенітної стрілянини, десантів, нашестя гуркотливої техніки, Уеллса остаточно було зачислено до пророків. Старенькі аж ойкали, слухаючи Серафиму.
Отже, Серафима просиділа всю ніч над Уеллсом. Найдивовижнішим було те, що баба не знала грамоти. Вона і розписуватися не вміла: хрестик ставила.
У сінях, біля умивальника, в якому дзвякали крижинки, я запитав у Серафими:
— Що це ви «зачиталися»?
— А що? — запитала вона і стомлено зітхнула. — Ти мене за дурненьку маєш? Я одразу побачила, що він не з Білорусії. Каже, з Ханжонок, а сам говірки нашої толком не знає. Він бував там, але толком нічого не знає. Не до вподоби він мені, цей Климар, душогуб якийсь… Отож я й відсиділа, грішна, щоб ти поспав…