Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Семеренків стежив за нами з виразом жаху. Гончар, звичайно, знав цього дядька на прізвище Климар…
Уже майже стемніло, спалахнули перші зірки. Колій поліз за пазуху, дістав кілька папірців. Я уважно їх переглянув, витративши два цінних сірники. Певна річ, документи були липові. Довідка про звільнення від військової повинності через невроз серця і загальний склероз судин. Назви хвороб нічого не говорили мені, але звучали переконливо. Довідка з Ханжонківської сільради, «видана гр. Климарю…». Ханжонки… Це село було в білоруських краях, на півночі, на чималій відстані від Глухарки. Довідка про інвалідність… Скільки папірців назбирав — хоч шапку знімай перед ним!
— Невроз серця — що ж воно таке? — спитав я.
— Ось! — він витяг руку. Ручище в нього була хоч куди. Кожен палець як патрон для ДШК, а цей кулемет пробивав танкетки. Пальці дуже тремтіли. Як на балалайці грали.
— Серце нервене, — сказав колій. — А звідси й загальне тремтіння організму.
— А як же ви свиней колете? — спитав я. — Вони між пальцями не проскакують?
— А я після двох склянок їх колю, — пояснив він охоче. — Тоді в організмі настав тимчасове заспокоєння.
«Влаштувати б тобі постійне заспокоєння, — подумав я, — на Гавриловому горбі!..» Я все ще розглядав папірці, розпитував, прибравши сувору міну, де знаходяться Ханжонки, хто там голова сільради, а сам міркував над тим, що ж робити.
Собака, ясна річ, не був доказом, собаку він міг підібрати в лісі, але той навів на підозру — отож далі пусті клітинки стали заповнюватися самі по собі.
Я ледве стримувався від збудження. Ось воно, відкрилося!.. Згадав розповідь Малясів, як Штебльонок в останній свій день несподівано налаштувався до райцентру. Сталося це зразу після того, як «яструбок» прийшов до Крота, де випадково зустрівся а колієм. Тоді я не міг звернути уваги на цю деталь: колій був для мене безликою постаттю. Тепер ця розпливчаста постать набрала реальних квадратних форм могутнього Климаря. Зустріч Штебльонка і Климаря набувала особливого, зловісного змісту. «Того дня Штебльонок ходив до Крота колоти кабанця», — казав у дворі гончарного заводика Семеренків. Він кинув мені маленьке зернятко, він нічого не сказав, нікого не бачив, гадаючи, що я про все здогадаюся сам.
Зараз Семеренків сидів ні живий ні мертвий. Очевидно, він розкаювався навіть у тому, що кинув таке крихітне зернятко.
Я ще багато чого не розумів: не вистачало часу, щоб звести кінці з кінцями, проте одне було ясно — Климаря не можна випустити.
— Гаразді — я розглянув кожну закарлючку в паперах. — З документами все гаразд. Вибачайте: час такий….
— Ми розуміємо, Претензій немає!
Він так і сказав — «претензій». Начитаний був колій.
— У мене прохання!
Він з повагою схилив голову, готуючись вислухати.
— От якраз я збираюся колоти кабанця… Так що ви прийшли саме вчасно.
— Ми розуміємо, — промовив колій. — Як правило, я беру кілограм сала, кільце ковбаси — це крім того, що на «оздоровлення організму». Ну, а з вас… тільки на оздоровлення… як з представника!
— Переночуєте в мене, — сказав я. — Ходімо!
— А ось перепочину! — відповів він, дістаючи кисет. — Серце зайшлося від ходьби.
Мені не хотілося залишати його у Семеренкова, але я боявся бути занадто настирливим.
— Гаразд. Заходьте потім. П’ята хата праворуч, спитаєте Серафиму — це моя баба.
— Чували про Серафиму, — сказав Климар.
Ще б пак! Я пішов до хвіртки. Собака був рвонувся слідом, але Климар утримав його за шворку.
«Як же це він вузол на його шиї зав’язав, та так швидко й спритно? — подумав я, причиняючи хвіртку і вдивляючись у дві тіні на призьбі: громіздку, важку і довгу, тонку, ніби розтягнуту згори вниз на білому екрані стіни. — Як же це він упорався із шворкою тремтячими інвалідними руками? Ніхто двох склянок для заспокоєння ще не підносив. Спритно ти, Климарю-колію, вузли в’яжеш із мотузки! А може, не тільки з мотузки? Із пружинястого дроту теж?»
— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви тільки не хвилюйтеся, бабцю!
Вона стурбовано уп’ялила в мене зір. Два маленькі сліпунчики відбивалися в її очах, що заплуталися у павутинні зморщок.
— Завтра ми заріжемо кабанця, — мовив я. — Заріжемо Яшка. Я тут домовився з колієм, він скоро прийде.
— Чи ти сказився? — Серафима охнула й сіла на табуретку. — Та він же ще недоросток, Яшко. Він же такий самий підсвинок, як і ти.
— Що вдієш? Треба!
— Ой, ти щось задумав, чортяко підранений, — сказала баба. — Не збагну я тебе, розумний дуже. Скоро й Гната розумом переженеш.