Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Бабцю, коли прийде колій, ані слова про те, що ви не збиралися Яшка колоти. Ви збиралися його заколоти, ясно? Ви навіть про це мріяли!
Я ступив до неї і пригорнув. Від її кацавейки завжди дивовижно пахло нафталіном і шоколадом. Колись, до війни, у розцяцькованій різьбленими бляшаними набійками скрині вкупі з дорогим убранням баба зберігала шоколад. Ці панські ласощі вона розкуштувала вже після революції й дуже полюбляла їх. Тепер у скрині зберігалося різне дрантя. Але воно було просякнуте ароматом довоєнного достатку.
— Неню, — промовив я. — Дуже вас прошу.
Баба любила Яшка, я про це знав, але мене вона любила більше.
— Гаразд, — сказала Серафима. — Не знаю, що ти намислив… Та вже бог з тобою.
Я поцілував її у зморшкувате чоло. «Нічого дивного, що колій з’явився саме сьогодні ввечері, — подумав я. — Як тільки бандитів сповістили про загибель Рябого Санька, Горілий негайно повинен був вислати розвідника. Цікаво, а хто міг його сповістити і як?»
— Слухай-бо! — Серафима нараз відійшла од мене, і в її голосі забриніла тривога. — А ти часом не свататися надумав, жереб’яча твоя душа? У тебе стане розуму!
А що? Я засміявся. Це була ідея! Чому б мені за чудовим глухарським звичаєм — ось так, ні про що не переговоривши з майбутньою нареченою, не взяти та й не посвататися? Від такої думки мені стало радісно і страшно. А що як мені піднесуть гарбуза?.. Хоч я й один парубок на селі, але не така вже й цяця. Антоніна гідна кращого нареченого, аніж «яструбок» з пробитими кишками. Але все-таки… що як?..
— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ану лишень я ще раз поцілую вас.
Та вона відхилилася і прошипіла:
— І не думай. Не дістанеш благословення. Ось коли одвезеш мене до Гаврила, отоді й посватаєшся. Це вона тобі голову задурила. Ти молодий! Тебе у нічній, у жіночій отій справі задурити неважко. У неї он скільки чоловіків перебувало, вона все розуміє. А ти й нюні розпустив!
— Бабцю, дайте слово сказати. Про кого ви?
— Та про ту, про кого ж, про Варвару!
І вона заходилася її характеризувати. Заслухатися можна було баби Серафими, коли вона по-справжньому, з натхненням бралася до діла.
— Бабцю, ви просто народна оповідачка! Але я не до Варвари хочу свататись. Вгамуйтеся!
— А до кого ж?
— До Антоніни. Семеренкової!
Серафима заклякла.
— Чи ти ба… — сказала вона.
«Що він там робить, отой Климар? — подумав я. — Розпитує, як було забито Санька?.. Шкода, що я не можу піти туди. А коли посватаюсь, то зможу бувати у Семеренкових, і Антоніна буде під моїм захистом. То була розумна думка — сватання! Оце Серафима!»
— Ну, хвалити бога, — зітхнула баба, поміркувавши над почутим. — Гарна дівка, щиросердна. Віддана буде… Але ж ви молоді обоє. Зовсім зелені. Куди вам?
— А скільки вам було, коли дід висватав? — спитав я. — Шістнадцять!
— Зате дідові було під сорок, — сказала баба.
— То що ж мені, двадцять років чекати?
— Та добре вже, — мовила баба. — Гарна дівка. Правду сказати, в селі у нас кращої й немає.
Очиці в неї засвітилися. Вона заусміхалася.
— Ви, коли підете сватати, не дуже усміхайтесь, — сказав я. — Зачекайте, ось війна закінчиться, вставимо вам щелепи.
— Базікало, — одмахнулася Серафима, але усміхатися не перестала. Ідея сватання подобалася їй дедалі більше. У неї визрівали якісь плани, і образ Антоніни, як видно, тим планам не суперечив.
— Стривай! — спохватилася раптом вона. — Вона ж тепер стала німа!
— По-перше, не німа, а просто не розмовляє,— пояснив я. — А по-друге, ну й що?
Баба Серафима замислилася.
— А й справді нічого, — промовила. — Може, навіть краще.
— Ну гаразд, — кинув. — Це вже не про те мова.
Вона підперла щоку жовтим кулачком і, дивлячись на каганець, замислилася.
— Язиката жінка й справді ні до чого, — промимрила вона. — Краще німа, ніж язиката.
— Я піду у справах, — сказав я їй. — А ви колія привітайте, коли прийде. Пляшку поставте, чи що. Зайвого не балакайте. Він мені не найкращий друг, той колій.
Було темно. Місяць ще не зійшов. Од свіжого, морозного повітря мене ледве не захитало, як від перваку. Надто вже багато подій випало на сьогоднішній день… Думки розбігалися, наче вівці. Постоявши коло ліси, я намагався зібрати їх докупи. Думка про сватання якось вибила мене з колії, а думати зараз належало не про це. Ще багато буде стрілянини між сватанням та заручинами. Треба ще було добре голову собі сушити над усім, що відбувалося в Глухарці й довкола, щоб не посватав нас Гаврилів горб.