Останній із небесних піратів

— Знаю, знаю, — порозуміло закивав головою Грудинка. — Ось хай вам допомагає пан Рук. У нього є хист до літунського діла, далебі, що так. — Він помовчав, розплутуючи останнього вузла. Вузол розв’язався, і мотузка вільно провисла. — Беріть, панно Маґдо, — сказав живолуп, віддаючи їй вітрила. — На сьогодні досить. А тепер — хто хоче снідати?

Стоб, Маґда і Рук посідали за довгий стіл, що вгинався від гойного частування. Трохи віддалік стояв Ксант, вправляючись у мистецтві владати мотузками. Одним недбалим рухом він заарканив великий кручений ріг волорога, що стояв, ремигаючи, в далекому кутку загорожі.

— І чого б я ото хизувався! — кинув Стоб, хапаючи з таці перед собою ще одного великого біфштекса.

— Гляди перекинешся волорогом, як з’їси ще й цього! — пожартувала Маґда.

А Рук дивився на Ксанта. Завдяки своїм успіхам у лакуванні, юний підмайстер набагато випередив товаришів. Він уже вправно орудував вітрилами і мав от-от навчитися давати собі раду з мотузками. Незважаючи на це все, Рук не відчував до нього заздрощів. До Ксанта він ставився радше зі співчуттям. Рука розчулював зацькований Ксантів вираз, його тихомирність і відлюдькуватість.

— О, він молодець! — відрік він Стобові й узявся до тушкованої тілдерятини, що парувала перед ним.

А тим часом за столами вже не лишалося вільного місця: зголоднілі й щасливі живолупи вітали нову ніч кухлями деревного пива. Ось і пісня залунала. Заспівав укупі з живолупами і Стоб, піднісши свого кухля високо в повітря.

Рук помітив, що Стобові табір живолупів полюбився ще дужче, ніж йому самому. Той пихатий, грубий Стоб, якого він знав, де й дівався у товаристві живолупів. Він неначе відтавав, робився аж грайливим. А живолупи й собі прихилилися до Стоба, пестячи його, мов дивоглядного волорога, якого треба відгодовувати і поплескувати по спині.

Зненацька над їхніми головами розлігся гучний крик. Рук звів очі вгору. Там, вітально махаючи рукою, летів на «Лісовій осі» Кісточка — знижувався до них, виконуючи низку елегантних петель. У руці в нього виднів аркан, і він ним навіщось усе вимахував…

Ось він спустився нижче, шугнув повз живолупівські гамаки, нап’яті між гілками залізних дерев, пролетів понад загорожею для волорогів, понад чинбарськими шапликами. Коли до столів лишалося якихось десять ступнів, він зробив різкий рух зап’ястком уперед. Аркан майнув униз, розкручуючись, мов лісова кобра в мент нападу, і його зашморг обхопив Стобову піднесену руку. Тут Кісточка смикнув аркана до себе, і петля оповила кухля з деревним пивом, який раптом випорснув зі Стобових пальців і злетів у повітря.

— Егей! — обурено згукнув Стоб.

А Кісточка тільки усміхнувся і сьорбнув із кухля.

— Смакота! — вигукнув літун, садячи на землю свого невеликого небесного човна. — Дякую, друже! — сказав він, повертаючи Стобові порожнього кухля. — їй-же-бо, пересохло було в горлі, хоч кричи рятуйте.

Якусь мить Стоб дивився на живолупа, а тоді розплився в широкій усмішці й гучно зареготав, відкинувши назад голову. Зареготали й живолупи, що сиділи довкола.

— Радий бачити тебе, Руку, — привітався Кісточка, сідаючи поруч хлопця і допомагаючи тамтому спустошувати таріль із тушкованою тілдерятиною. — Щоразу, як я тебе бачу, ти виглядаєш усе дорослішим і дорослішим. Бігме, ти й незчуєшся, як гайнеш у свою трактатну мандрівку!

— Отоді гайну, як опаную мотузяне мистецтво хоча б наполовину так успішно, як ти, — усміхнувся Рук. — Мій «Грозовий шершень» стоїть на припоні біля Озерного приплаву, полакований і споряджений, готовий летіти хоч зараз. Та чи випустять мене коли звідси наші вчителі? От де притичина.

— Та вже ж випустять, де вони дінуться! — засміявся Кісточка, хоч мав повен рот м’ясива. — Чув я, у тебе природжений хист до польотів, як і в твого друга Ксанта. — Він помовчав з усміхом на вустах. — «Грозовий шершень», кажеш? Рідкісна комаха, куди не кинь. Метка, зграбна, з жалом у хвості, провісниця могутніх гроз, що зароджуються десь у дідька в зубах. — Він поплескав Рука по плечу. — Здорово ти її назвав, Руку, друже мій. Хвацька назва!