Останній із небесних піратів

Рук зиркнув на Маґдин виріб. У неї вже виразно окреслювався гарний ніс небесного човна. Гладеньке дерево носової прикраси помалу набувало рис тендітної лісової нетлі з витрішкуватими очима та скрученими хоботками. Так само і в Стоба витесувалося щось таке, що можна було розпізнати: байдужна, як і в житті, волорожача морда. Тонким рашпилем підмайстер саме вирізьблював довгі, закручені роги тварини. Ну, а Ксант, що вибрав собі робочий стіл у далекому кутку шопи-майстерні, осторонь від трьох друзів, просунувся, з-поміж них усіх, найдалі. Він мав майже готового щуроптаха — з довгим морхлим дзьобом і відведеними назад крильми.

Майстер Дуб Грубокор, їхній вчитель із лісових тролів, зі скрученим у пучки волоссям, як заведено в цих лісовиків, саме стояв біля Ксанта і пильно розглядав його роботу, проводячи по дереву своїми грубими, мов шкуратки, пальцями.

— Ну, хлопче, — примовляв троль, — незвичайну істоту взявся ти вирізьбити — що правда, то правда. Але вона, здається, йде в тебе від серця…

— Щуроптах! — пирхнув Стоб і промимрив зневажливо: — Цікаво, з якого боку це свідчить про його серце?

Рук промовчав. Спочатку він не діймав Ксантові віри, але приблуда тримався відлюдькувато — і як йому було не поспівчувати, такому чемному та тихому, з такими зацькованими очима? Ксант навіть почав йому подобатися. «Принаймні, — подумав Рук, — Ксант бодай придумав, що йому вирізьбити.» Рук схопив зі столу струганок і з раптовою люттю накинувся на свій оцупок мочардерева. У повітрі знялася завірюха білих остружок, а з Рукового рота вивергнувся цілий потік прокльонів.

— Ось тобі! Дурне! Кляте! Трикляте!

— Ні, ні, ні! Так не можна, пане Руку! Пуття з цього ніякого! — долинув до нього стривожений голос Грубокора. Лісовий троль хутенько підбіг до Рукового стола і вихопив струганок йому з рук. — Ви повинні відчути своє дерево, пане Руку! Пізнати його. Близько з ним ознайомитися, аж поки і з заплющеними очима знатимете кожну пляминку, кожне річне кільце, мудрований візерунок його вузлів, кожен природний вигин його форми… — Майстер помовчав. — І тільки тоді ви відкриєте зачаєну в ньому істоту.

Рук сердито блимнув на майстра знизу вгору повними сліз очима.

— Коли ж я не можу! — вигукнув він. — І нічого в цій колоді немає!

Дуб Грубокор співчутливо похитав своєю чубатою головою.

— Скільки я мріяв про польоти!.. І що ж? Я ніколи не вийду з цієї майстерні! — не вгавав Рук. — Усе це безнадійно! Даремна праця! І взагалі я недотепа.

Обличчя лісового троля розпливлося у теплій усмішці. Він узяв хлопцеві руки в свої і глибоко зазирнув йому в зіниці своїми темними очима.

— Але в цьому дереві таки щось є, Руку, — терпляче пояснював він. — Відкрий свої очі та вуха — побач дерево, почуй його голос.

Рук тільки мовчки похитав головою на відповідь. Вчителеві слова були для нього порожнім звуком.

— Уже пізня година, і ти стомився, хлопче, — зауважив Дуб Грубокор і заплескав у долоні. — На сьогодні досить!

Рук відвернувся від дерева і, насилу ступаючи негнучкими ногами, подався геть. Надворі артілі лісорубів з сокирами та купки теслярів виходили з тартака і стежками лісових т ролів чимчикували до своїх сіл, кваплячись на вечерю. У дедалі густіших сутінках вони гурт за гуртом проходили повз підмайстра, сміючись і жартуючи. Маґда наздогнала його, обняла за плечі.

— Ось повечеряєш, від серця тобі й відляже, — сказала дівчина. — Мабуть, сьогодні буде твоя улюблена страва. Тушкована тілдерятина!

Маґда мала подвійну рацію: і стосовно того, що буде тушкована тілдерятина, і стосовно того, що саме вона — Рукова улюблена страва. Цього вечора в горішній їдальні було велелюдно. За центральним столом сиділо кілька гостей-професорів. Величезний прозорий жук-веретенник (видно було, як тілдерятина перетравлюється у нього в шлунку) гомонів із крихітною блудою, що їла, делікатно похляпуючи своїми великими вухами. Парсимон сидів, поблажливо слухаючи і не торкаючись до своєї завжденної вечері з хліба-живиці та води.