Останній із небесних піратів

— А де наші небесні човни? — поспитав захекано.

— Ген там, — показала Маґда, киваючи на чотири небесні човни, ще й досі прив’язані до парапету світлякового помосту.

«Щуроптах», «Волоріг», «Нетля» та «Грозовий шершень» легенько підскакували на ранковому вітерці.

— Правда ж, гарні? — усміхнувся Рук.

— Ще кращими були б у небі, — відказав Стоб. — Де ж наш польотний інструктор? Я думав, застану його тут.

— Потерпи, — порадила Маґда. — Ми вже стільки чекали, що кілька зайвих хвилин — суща дрібничка.

Та коли ранковий туманець почав сотатися над озером і до них далеким громом докотився гуркіт возів, що їх волороги тягли до тартаків шляхами лісових тролів, підмайстрам почав уриватися терпець.

— Великий Господар сказав: «Як зійде сонце», ви ж чули? — порушив мовчанку Стоб. — То де ж наш польотний інструктор?

— Либонь, заспав, хоч би хто він був, — припустив Ксант.

— Десь-найпевніш зовсім про нас забув, — роздратовано кинув Стоб. — Ну, знаєте, ждати я не збираюсь. А що ви, троє, скажете?

Трійця лишень плечима здвигнула.

— Один тільки разок: довкола озера й назад, — провадив Стоб. — Світ не перевернеться. Хто «за»?

— Я! — водно гукнули Рук із Ксантом. Маґда кивнула головою.

— Гаразд, — спокійно мовила вона.

Рук прожогом кинувся до «Грозового шершня». Коли вже летіти, то чого ж воловодитися! Він хутенько відв’язав свого небесного човна, скочив у сідло і, встромивши ноги у стремена, схопив обидві дерев’яні ручки керування снастями.

Вправно орудуючи пальцями, він підняв горішнє вітрило й опустив нижнє, водночас не випускаючи з рук горішньої його мотузки. Обидва вітрила просто нього наповнилися вітром — як уже стільки разів досі, коли він вправлявся на тренувальному майданчику. Однак цього разу його човен не був припнутий до землі.

Затрепетавши і зітхнувши, граційний «Грозовий шершень» злетів над приплавом. Ось він на мить завис у повітрі: вітрила тріпочуть, балансири розгойдуються. Відтак суденце підхопив вітер, Рук потяг за мотузку, що керувала обома вітрилами, і небесний човен раптом ожив — ожив і полинув угору, в прохолодне ранкове повітря!

Досі ніщо не давало Рукові нагоди спізнати смак того дрожу, того трепету, що пойняв усе його тіло, коли «Грозовий шершень» поп’явся в небесну вись. Ні летючі аналої, ні їзда на зубощирах, коли ті стрибали з дерева на дерево, — ні навіть його короткий політ із Кісточкою. Цього разу польотом керував він сам. «Грозовий шершень» відповідав на кожен його порух, знижуючись і входячи в піке, підіймаючись і описуючи петлі, — він був як шовковий у його руках. О, як це звеселяло! Яке побожне викликало чуття!

Стоб сказав: «Тільки разок довкола озера», — але тепер, опинившись у повітрі, Рук, хоч забий, не хотів приземлятися так швидко. Він озирнувся на товаришів. Стоб линув ліворуч від нього і трохи віддалік: політ виходив у нього сталий і прямий, мов стріла, бо важка волорожача голова немовби торувала собі шлях у вітрових потоках. А Маґда, навпаки, наче пурхала метеликом: кидалася туди-сюди, ловила кожен подув, кожен вихорець, але тільки на мить, бо зараз же знову міняла курс. Рук змістив балансири та вітрила, потяг мотузку обох вітрил ліворуч і ковзнув ближче до «Нетлі». Коли їхні очі зустрілися, обоє засміялись.