Останній із небесних піратів

— Ану шануйся, дурне ганчір’я! — почувся сердитий Маґдин голос. — Ой, ні! Годі! Буде!

Рук обернувся і побачив, що його товаришка безнадійно заплуталась у вітрилах із легкої, мов бабине літо, павучої шовковини.

— Пильнуй бічних поривів вітру, Маґдо! — згукнув він через плече, зосередившись на своїх власних вітрилах, надутих тепловієм, наче два великі норовисті повітряні змії.

Хлопець смикнув за шовкову мотузку, яку тримав у правиці, й горішнє вітрило згорнулося — легко, ніби самохіть. Потім, виждавши частку секунди, він описав лівою рукою широку дугу, термосячи мотузкою спіднє вітрило. Воно згорнулося також зграбно, ніби самохіть, і тихо лягло йому до ніг.

— І як воно в тебе виходить? — роззявила рота Маґда. Вона глипнула на два охайно згорнуті вітрила біля Рука, а тоді на сплутане мотуззя та павучу шовковину, які намоталися їй на руки, волочачись кінцями в поросі, й глибоко зітхнула.

— Ти схожа на обскубаного снігуна! — зареготав Стоб. Він сидів за столом, наминаючи тілдерові біфштекси вкупі з двома рудими, як полум’я, живолупами, що й собі добродушно засміялися.

Перед ними гуготіло величезне багаття, розпікаючи величеньку залізну жаровню і обігріваючи як галявину, так і довгі родинні гамаки, почеплені вгорі на гіллі дерев.

Рук полюбив табір живолупів, мабуть, чи не менше, як Світляні сади. Особливо подобалася йому надвечірня пора, коли видовжувалися тіні, знов розгорялися табірні ватри, одна по одній прокидалися родини живолупів і з гамаків витикалися вогненно-руді голови, щоб привітати нову ніч. Незабаром мав розпочатися спільний сніданок усієї громади. Руків шлунок нетерпляче бурчав, передчуваючи насолоду від тілдерових біфштексів та намащеної медом волорожачої шинки. Але спочатку треба спробувати визволити сердешну колежанку із плетива вітрил та мотуззя.

Він підійшов до Маґди і, присівши, почав легенько розсмикувати вузли, що їх понав’язувалося на її мотузках.

— Гей, обережно! Обережно! — озвався позаду чийсь голос. То підійшов Грудинка, живолуп, якому доручено навчити чотирьох підмайстрів усіх тонкощів мистецтва орудувати вітрилами та мотузками. — Ми ж не хочемо порозщипувати волокна, правда? Дай-но я гляну!

Рук відступив набік. А Грудинка став тоді навколішки та й давай однією рукою розплутувати мотузки, а другою — о бережно, щоб не порвати, — вивільняти вітрила. Рук уважно стежив за його рухами. Живолуп був не набагато старший за нього, але кожен його рух показував: досвіду він уже набрався стільки, що інший чи й за все життя набереться.

— Овва, панночко! — примовляв він. — Цього разу ви заплуталися не на жарт, чи не так?

— Нічого не розумію, — сердито й мало не плачучи буркнула Маґда. — Я думала, все роблю до ладу.

— Розпускати і згортати вітрила — річ нелегка, — зауважив Грудинка.

— Але ж я все робила, як ви вчили, — наполягала дівчина. — Випускала горішнє вітрило повільно, як ви сказали.

— Але ж ти його випустила під бічний вітер! — випалив Рук — і прикусив язика, завваживши образу на Маґдиному обличчі.

— Рук має слушність, — лагідно сказав Грудинка, обережно згортаючи Маґдині вітрила. — Ви повинні відчувати, що вітрило промовляє до вас через мотузку. Треба стежити за тим, що виробляє з ним вітер, і нехай ваші рухи ніби плинуть самі собою. Ніколи не слід борюкатися з вітрилами, панно Маґдо.