Цинкові хлопчики

Пісня гусара... Я собі подобався у військовій формі, мені пасує. Чоловік у військовій формі завжди подобається жінкам. Так було сто років тому, двісті... І сьогодні так.

Показували війну по телевізору, я не відходив. Мене збуджували постріли, збуджувала смерть, збуджували, так. Збуджували — і все тут. Я потрапив на війну і перші місяці хотів, щоб на моїх очах відбулося вбивство і я міг би про це написати товаришу. Я був дурень... Вісімнадцять років...

Із військової присяги:

«...Я завжди готовий за наказом Радянської влади виступити на захист моєї Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і, як воїн Збройних Сил СРСР, я клянуся захищати її мужньо і сміливо, з гідністю і честю, не шкодуючи своєї крові і власного життя для здобуття цілковитої перемоги над ворогами...»

Афган видався мені раєм... Раніше я бачив таке лише в «Клубі кіноподорожей»... по телеку... Глинобитні будинки, чужі птахи. Гірлянди гір. Гір я ніколи не бачив. І верблюдів... Побачив, як ростуть апельсини... Що міни підвішують на деревах, як апельсини (зачепиться антена за гілку — вибух), я дізнався пізніше. Здіймається вітер — «афганець», на відстані витягнутої руки морок, темрява, ти сліпий. Принесуть кашу, у казанку половина піску... За кілька годин — сонечко, вершини гір видно. Кулеметна черга або вистріл із гранатомету, клацання снайпера. Двох немає. Постояли, постріляли. Зрушили далі. І знову — сонечко, гори. Блиск зниклої в пісках змії. Риб’ячий блиск... (Замислюється.) Зазвичай я говорю погано. Недорікувато... Сьогодні стараюся... У школі я не був відмінником, а на війні не був героєм. Звичайний міський хлопчисько. Виріс у дворі, батькам ніколи було займатися нашим вихованням. Зростали в школі й у дворі. Я не знаю, як відповідати на ваші запитання. Не вмію... Я, людина пересічна, ніколи не замислювався над великими речами. Одне пам’ятаю... Навіть якщо поряд свистять кулі, що таке смерть, ти ще не уявляєш. Лежить у піску людина, а ти її гукаєш... Ти ще не зрозумів, що смерть... Ось вона яка... Мене поранили в ногу, не надто сильно... Подумав: «Я, здається, поранений». З подивом подумав. Відсторонено. Нога болить, але ще не віриться, що це вже і зі мною сталося. Ще новенький, ще хочеться постріляти. Хлопці взяли ніж, розрізали халяву чобота — мені вену перебило. Наклали джгут. Боляче, але показати, що боляче, я не міг, не поважав би себе як чоловіка. Терпів. Біг від танка до танка — відкрита мішень, метрів сто. Там обстріл, там каміння кришиться, але я не можу сказати, що я не побіжу чи не поповзу. Я б себе не поважав... Перехрестився — і побіг. Пошкандибав. У чоботях кров, скрізь кров. Бій ще тривав понад годину. Виїхали ми о четвертій ранку, а бій закінчився о четвертій дня, і ми нічого за цей час не їли. У мене руки були у власній крові, мені це не заважало, їв білий хліб цими руками. Потім мені переказали, що мій друг помер у шпиталі, йому куля влучила в голову. Я уявляв: якщо він загинув, то через кілька днів на вечірній повірці, хтось, можливо, за нього відповість: «Дашко Ігор, загинув під час виконання інтернаціонального обов’язку». Він тихий був, як і я, не герой, уперед не ліз, але все одно його не повинні були відразу забути, викреслити зі списків. Але ніхто, окрім мене, його вже не пам’ятав... Я вирішив попрощатися з ним... Він лежав у домовині... Я довго дивився, вдивлявся, щоб потім згадувати.