Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
— А яким боком тут Дикий Яр?
— А ось яким: до монастиря досі є лише одна дорога, та й та — крутий підйом, що навіть машиною туди насилу заїжджають. Але дорога та не така, як у нормальних людей, щоб огинала пагорб, поволі здіймаючись догори. Де там! Ні, вона йде прямовисно просто нагору — у цьому й є вся штука. Ось воно й важко. А знаєте чому? Бо з того боку, де здіймається дорога, на пагорбі росте невеличкий садочок та виноградник. Вони навіть мусили поставити підпорки, щоб безпечно обробляти землю і не з’їхати у долину на сідниці вкупі зі своїм виноградом. А з іншого боку пагорб ніби уривається і геть увесь заріс ожиною і чагарниками та вкрився гострим камінням, що не знаєш, як і ногою ступити. Оце й є Дикий Яр. Дехто навіть з душею простився, сунувшись туди, не знаючи, що то закляте місце. І то добре, як підеш погожої літньої днини. Бо як усе затягує туманом, то краще вже за мотузку, й відразу удавитися на горішній балці, так скорше буде. Втім, як і знайдеться відчайдух, то там його відьмачки схапають.
Уже втретє Амалія згадувала про цих таємничих «відьмачок», але щораз наче ухилялася від будь-яких пояснень. Я ніяк не міг утямити, чи то справді від побожного трепету, чи то від того, що жінка й сама напевне не знала, хто такі були ті «відьмачки». Звісно, то, мабуть, звичайні собі відьми. Вдень — самотні баби, а як на землю сходить ніч — сходяться до виноградників на кручах чи в такі проклятущі місця, як Дикий Яр, і тоді вже гуртом лиходіють над чорними кішками, козами чи гадюками. Злостиві, як трунок, вони розважаються, проклинаючи будь-кого, хто зустрінеться їм на шляху, а потім зводять його врожай нанівець.
— Якось одна з них обернулася на чорну кішку й, забігши до хати, вкрала немовля. Тоді сусіда нещасних злякався і почав стерегти й своє дитя, ночами просиджуючи біля дитячої колиски з сокирою. А коли, врешті, прибігла чорна кішка, то він враз відсік тварюці лапу. Тоді чоловік запідозрив лихе й навідався до однієї старенької, що мешкала неподалік. Прийшов та й побачив, що в рукаві у старої руки нема, тож спитав, що ж трапилось. А та, розсипаючи відмовки, збрехала, що порізала руку серпом, як зрізала бур’яни. Тоді чоловік попрохав: «Ану, стара, дай-но гляну», — аж гульк — нема руки, сам обрубок. Отож-бо вона й була відьмачка. Тоді односельці гуртом витягли її з хати та й спалили.
— Невже правду кажете?
— Правду чи ні, але так мені ще бабця переповідала. Якось дід, повернувшись із шинку під парасолем, горланив «відьмачки, відьмачки!» і жалівся, що раз у раз хтось хапав його за ручку парасолі і не пускав іти. «А побий тебе лиха година, — казала баба, — залляв очі, нагенделився, як свиня, от і тинявся стежкою туди-сюди, чіпляючись парасолем за віття на деревах. От тобі й маєш відьмачок». І нумо давати йому чортів. Не знаю, чи можна у це вірити, та от колись був у монастирі Сан-Мартіно священик, що вмів замовляти від відьмачок, бо ж був масоном, як і всі попи, хоч водився з відьмачками, як з ріднею. От як принесеш до церкви пожертву, так заговорить тебе на рік від тих гадюк. А як рік збіжить, так знову неси грошенята.
Та біда з тим Яром була така: коли я мав дванадцять чи тринадцять років, то разом з ватагою таких самих урвиголів, як і я сам, воювали ми з дітворою із Сан-Мартіно. Тому й намагалися здивувати ворожий табір своїми появами із Яру. І от як бачила Амалія, що я почимчикував у той бік, то хапала мене і на власному горбі несла додому. Та зазвичай я був, як гадюка в степу, — ніхто не знав, де я причаївся.
Тепер зрозуміло, чому, коли подумав про краєчок урвища, мені прийшов на гадку Дикий Яр. Отже, як і завжди, це лише пусті слова. Пополудні я вже й забув про Яр. Зателефонували із селища і повідомили, що мені прийшла бандероль. Тож, спустившись униз, я поспішив її забрати. Виявилося, то прийшов зразок каталога з моєї власної студії. Я скористався нагодою і зазирнув в аптеку: тиск знову підскочив до ста шістдесяти. Певно, я перехвилювався через капличку. Отож я вирішив, що решту дня маю згаяти без зайвих турбот, і каталог був якраз слушним приводом. Проте саме через взірець каталога, як виявилось, мій тиск міг злетіти до ста вісімдесяти. І таки злетів.
Небо захмарило, і в садку стало напрочуд приємно. Тож, умостившись якнайзручніше, я взявся правити коректуру. Сторінки ще не були пронумеровані, але підписи до екземплярів були бездоганними. Восени ми поверталися на ринок з чудовою пропозицією дуже цінних книг. Браво, Сибілла!
Я саме збирався спокійнісінько пробігти розділ з шекспірівськими творами, аж, прочитавши одну з назв, задерев’янів: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies. Published accordingto the True Originall Copies». Ой леле, мені мало серце не стало. Під написом — портрет Барда, видавець і дата: «London, Printed by Isaac Iaggard and Ed. Blount. 1623». Я знову все перевірив, геть усі виміри (так і є: відступи 34,2 на 22,6 сантиметрів, а це до біса широкі поля), побий мене грім, святі мощі — та це ж надзвичайно рідкісний, безцінний екземпляр in-folio[190] 1623 року!
Гадаю, кожен букініст-антиквар, як, утім, і кожен колекціонер, невпинно мріють про свою дев’яносторічну стареньку, що вже стоїть однією ногою в могилі, але, не маючи грошей навіть на ліки, воліє продати прадідів спадок — книжечки, що вже не знати скільки зберігаються в її льосі. Ти обіцяєш поглянути і приходиш лише, щоб угамувати сумління. Перекидаєш з десяток пересічних книжечок сумнівної цінності, аж поки не натрапляєш на погано оправлене in-folio у надзвичайно потертій пергаментній обкладинці: кришки повідставали, плетіння розійшлося, куточки погризені мишами, безліч патьоків. Тобі кидається в очі текст, надрукований у дві колонки готичним шрифтом, рахуєш рядки — їх рівно сорок два. Пробігаєш швиденько колофон... Це сорокадволінійна Біблія Ґутенберґа — перша у світі віддрукована книжка. Останній екземпляр на букіністичному ринку (всі інші вже виставлені для відвідувачів у найвідоміших світових бібліотеках) заважив на нещодавньому аукціоні на блюзнірсько-шалену суму в не згадаю скільки мільйонів доларів. Його відхопили японські банкіри і, гадаю, не зволікаючи зачинили дивовижу в найкрутішому сейфі. Отож, якщо у вільному продажу вигулькне ще один екземпляр, йому ціни не складуть. Можеш правити, скільки душа забажає, хоч фантастильйон мільярдів.
Ти кидаєш оком на літню пані і розумієш, що для неї десять мільйонів «зелених» — уже манна небесна, і ось де тебе починає гризти сумління. Ти пропонуєш одну-дві сотні мільйонів лір, завдяки яким стара б витягла свою ногу з могили на останню дещицю років, що їй ще лишилася. Потім, опинившись удома, тремтливими руками торкаєшся раритету і не знаєш, як з ним учинити. Щоб продати, треба поставити на вуха великі аукціонні доми, і то ще невідомо, який шмат від здобичі вони відкусять, а решта піде на податки. Потім тобі схочеться лишити цю цяцю собі, але ж не можеш показати її ані душі, бо тоді почнуть ширитися чутки і просто перед твоїми дверима вишикується цілісіньке юрбище злодіїв. От і скажіть, який сенс тримати у себе таку фантастичну річ, якщо ти не можеш її показати, щоб інші колекціонери вдавилися від заздрощів? І що ж тоді маєш робити? Віддати знахідку до муніципалітету, щоб ті виставили її під броньованим склом у котрійсь із залів Кастелло Сфорцеско, де чотири гевали стерегтимуть її вдень і вночі? І ти, як і натовп інших роззяв, що прийшли повитріщатися на найрідкіснішу у світі річ, зможеш милуватися своєю власною річчю лише здалеку в юрбі. І що ти можеш вдіяти — підбігти і чимдуж заволати, що це твоя власність? А чи воно того варте?
Отож ти думаєш не про Біблію Ґутенберґа, а про Шекспірове ін-фоліо. Хоч про те, скільки насправді коштує це диво, про всі ці мільярди знають лише колекціонери, тож його легше притримати, аніж продати. Ін-фоліо Шекспіра — мрія номер два кожного бібліофіла.
190
У даному випадку йдеться про надзвичайну бібліографічну рідкість — збірку з 36-ти п’єс Вільяма Шекспіра, що побачила світ у 1623 році у форматі друкованого аркуша. Вважається, що це одне з найповніших видань Шекспіра, складене на основі справжніх рукописів автора.