Крига. Частини І–ІІ

— Коли я навчався у Ґрацькій Політехніці, нудьгуючи на лекціях, де нічого корисного не міг довідатися, дедалі більше часу присвячував товариським іграм. На третьому курсі, пам’ятаю, траплялося мені грати в карти, в шахи, в більярд цілодобово. Ми грали на гроші, на менші й більші суми. У ті часи я жив за ті кошти, що надсилали мені батьки. Не скажу, щоб вони потерпали від бідности, але простіше в нашому роду зустріти єпископа або генерала, ніж заможну ділову людину. Чи бракувало мені удачі або кмітливости? Думаю, що ні. Якщо вже когось звинувачувати, то моє занадто м’яке серце. Бачачи, що супротивник не переживе такої серйозної шкоди, я повертав більші виграші. Але ніхто не відчував потреби віддячити мені тим самим; мушу зізнатися, що мене не надто любили інші студенти. Отож, я заборгував чималі суми. Я писав додому. Мені присилали дедалі більше й більше; більше, ніж могли. Врешті приїхала мати. Вона з’явилася котрогось дня зі сувертком банкнот. Думаю, що це й справді були всі їхні заощадження. «Тримай, іди розважся, — сказала вона. — Чим швидше ти розтринькаєш усе, що ми маємо, тим краще. Я знаю, що тобі ця лихоманка врешті минеться». Я взяв гроші, пішов до кав’ярні, відіграв із надлишком усе програне й повернув гроші батькам. Кажу вам, ніколи більше мене вже не спокушав азарт: я зцілився.

— Вона вас присоромила.

Доктор Тесла поглянув над складеними стіжком долонями.

— Так, можна й так сказати.

У буфеті, коли експрес увійшов у дуже крутий віраж, задзеленчало скло. Колія тут уже не бігла прямо, потяг частіше піднімався схилами, а під час обіду в їдальні трапилося кілька прикрих випадків із супом, соусом і вином. Після зупинки в Пермі не передбачалося довших зупинок аж до Єкатеринбурга, на азіатському боці Уралу. Транссибірська маґістраль пролягала тут здебільшого перевалами й узгір’ями низьких, розчаровуюче пласких гір, трасою Богдановича. Вікно купе Тесли виходило на південну долину, зелену, синю й жовту в світлі надвечірнього сонця, смолисто чорну за межею тіні. Високо над порослим густими лісами Уралом висіли хмари кольору мильної піни, то був один із нечисленних досі моментів мандрівки, коли небо не було красивішим, ніж земля.

Доктор прочинив дверцята буфету. В отделениях на дві особи біля вікон було уміщено овальні столики на вигадливо вигнутих ніжках, із перламутровими стільницями. Об білу гладь дзенькнули невеликі келишки, оздоблені золотими облямівками.

— Ви не замислювалися, чому той турецький купець наприкінці спасував? Не повинен був.

— Так.

— Що так?

— Не повинен був. Таки замислювався.

Тесла якусь мить мовчки вивчав етикетку напою.

— І?

— Він дав мені виграти, це очевидно.

— А чому?

— Мені здається, що я його переконав.

— Мгм?

— Що я не існую.

Наливши, Тесла підніс келишок до світла, примружив очі. На його губах блукала характерна для нього іронічна напівпосмішка, яку запам’яталося після учорашньої розмови; але ту іронію було адресовано радше самому собі, а не співрозмовникові.