Крига. Частини І–ІІ

— Ви знову затримуєте гру, пане Саський, торгуєте карту, чекаєте, на диво сподіваєтеся, що таке, врешті-решт?

— Він не може вирішити, чи варто зараз зіграти в боягуза, чи в сміливця, — буркнув капітан Прівєженський.

Ще раз глянулося на карти. Роздача фатальна, сам лише високий вогонь: дама дзвінка, десятка чирва, дев’ятка чирва й сімка дзвінка. Продалося даму, на її місце прийшов холодний король. Продати тепер десятку? Зустрінуться на гарячій руці, однаково добре можна одразу спасувати. Чи не продавати? То вже краще дарувати собі цю роздачу й попрощатися з дамою вино.

— Стою.

Турок підняв брову.

— Хорошо. Капітане?

— Кладу холодну дев’ятку. Отже, ви сказали, що всі копальні крижліза — це копальні відкритої розробки. Однак якщо люті доходять уже до Одеру…

Розгладилося на краю столу серветку, кивнулося стюардові.

— Чи можу попросити олівця? Дякую. — Автоматично послинилося кінчик. — Е-е, до Варшави вони дісталися у тисяча дев’ятсот п’ятнадцятому, тобто через шість років і яких вісім місяців, чотири тисячі дев’ятсот кілометрів на п’ятдесят вісім тисяч триста двадцять годин, е-е, вісімдесят чотири метри на годину, щось тут не пасує, коли в місті буде вісім метрів на годину, то це максимум, швидше вони не перемерзають.

— Мабуть, землею вони пересуваються у десять разів хуткіше.

— Земля краще проводить Кригу, це факт. — Юнал кивнув цигаром. — Покажіть-но ваш розрахунок.

Підсунулося йому серветку.

— Та-ак. Цікаво, що свого часу ми підраховували це в фірмі, вийшло нам щось близько ста метрів на годину Шляхами Мамутів. Я добре пам’ятаю, дев’яносто шість чи сім.

— Сповільнюється.

— Це можливо.

— На самому початку взагалі все відбувалося набагато швидше!

— Ми не повинні, однак, навіювати собі висновок моїми підрахунками. Можливо, Крига розходиться нерівномірно. Можливо, існують привілейовані напрямки. Привілейовані місця. Вторинні епіцентри. Це також можна розрахувати. Чому Зима панує у містах? Наступним етапом була би навмисна індукція і… Вибачте.

Турок аж вийняв цигару з уст, у нього вже напружилися сухожилля на обличчі й шиї — але завагався і завмер так, секунда, дві, три, борючись із самим собою; урешті програв і нічого не сказав.

— Як хвиля, що віддаляється від місця збурення, — сказав доктор Конєшин. — Алексей Федорович, я так розумію, спасував?

— Ну… Певно так, так.

— Пане капітане.

— Десять.

— І я.

— І я.

— Пожалуйста.

— Отож, я думаю так, — доктор відкинувся на спинку стільця, випустив дим із уст, смикнув задумливо ліву бакенбарду. — Як кинути камінь у ставок, то підуть кола по воді. Але існують різні центри, вода, не вода, нехай лише трапиться збурення, яке ніколи не траплялося за нашої пам’яті. Як ми його пізнаємо? Ніяк. Феномен, пережитий сто разів, — закон природи, феномен, пережитий один раз, — диво. Тож воно так поширюється, як кола по воді…