Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Це місце було перехрестям двох мертвих шосе, які виникали й зникали у темряві. Сем Паркхіл звів тут алюмінієву споруду, що сліпила білими вогнями й тремтіла від мелодій радіоли. Він нахилився, щоб поправити бордюр з битого скла, який відгороджував доріжку. Скло він побив у якомусь старому марсіанському домі, що стояв між пагорбами.
- Найкращі сосиски двох світів! Перша людина на Марсі відкриває сосисочну! Найкраща цибуля, перець і гірчиця! Хіба ж можна назвати мене необачним? Ось магістральні шосе, там мертве місто й поклади мінералів. Вантажні машини з селища 101 їздитимуть тут двадцять чотири години на добу!
Дружина розглядала свої нігті.
- Ти гадаєш, що ті десять тисяч робочих ракет нового типу прибудуть на Марс? - нарешті обізвалася вона.
- За місяць, - відповів він. - У тебе якийсь чудний вигляд.
- Не вірю я землянам, - мовила вона. - Я повірю лише тоді, коли побачу, що ті десять тисяч ракет привезла сто тисяч мексіканців і китайців.
- Покупців, - він зробив наголос на цьому слові. - Сто тисяч голодних людей.
- Якщо, - поволі мовила дружина, дивлячись на небо, - якщо не буде атомної війни. Не довіряю я атомним бомбам. Зараз їх так багато на Землі, що ніхто не може ручитися за майбутнє.
- Ет, - сказав Сем і знову взявся за мітлу.
Краєм ока він помітив якесь блакитне мерехтіння.
Щось тихо пливло у повітрі позад нього. Він почув, як дружина сказала:
- Семе. Тебе хоче бачити твій приятель.
Сем обернувся й побачив маску, яка ніби пливла по вітру.
- То ти знову тут! - вигукнув Сем, тримаючи мітлу, наче зброю.
Маска кивнула. Вона була вирізана з блідого блакитного скла й трималася над тонкою шиєю, нижче якої роздувалися пишні шати з тонкого жовтого шовку. З шовку вистромилися дві срібні руки. З вузького отвору на масці чулися музичні звуки, коли шати, маска, руки здіймалися вгору або опускалися вниз.
- Містер Паркхіл, я повернувся, щоб знову поговорити з вами, - промовив з-під маски голос.
- Здається, я вже казав, щоб ти сюди не ходив! - закричав Сем. - Іди собі, а то я тебе заражу хворобою!
- Я вже нею перехворів, - промовив голос. - Я один з тих небагатьох, що вижили. Я хворів довго.
- Тікай до своїх пагорбів. Там твоє місце. Чому ти ходиш, надокучаєш мені? Ось і зараз з’явився мов привид. Вдруге за день.
- Ми не зробимо вам ніякої шкоди.
- А я вам зроблю! - сказав, задкуючи, Сем. - Я не люблю чужих. Я не люблю марсіан. Досі я не бачив жодного. Всі ці роки ви собі ховались, а тепер раптом прискіпалися до мене. Дайте мені спокій.
- Ми у важливій справі, - сказала благальне маска.
- Якщо це стосується землі, то вона моя. Я побудував цю сосисочну власними руками.
- Якоюсь мірою це стосується землі.
- Послухай-но, - мовив Сем. - Я з міста Нью-Йорк. Там десять мільйонів людей, таких самих, як я. Вас, марсіан, лишилося кілька десятків, у вас немає міст, і ви блукаєте на пагорбах; у вас немає проводирів, законів і ви ще приходите морочити мені голову. Старе має поступитися місцем новому. Кожному свій час - такий закон життя. При мені пістолет. Вранці, після того як ти пішов, я зарядив його.
- Ми, марсіани, володіємо телепатією, - мовила холодна блакитна маска. - Ми маємо зв’язок з одним вашим містом по той бік мертвого моря. Ви слухали своє радіо?
- Моє радіо зіпсоване.
- Тоді ви нічого не знаєте. Є велика новина. Вона стосується Землі...
Срібна рука ворухнулася. В ній з’явилася бронзова трубка.
- Дозвольте показати вам оце.
- Пістолет! - скрикнув Сем Паркхіл.
Наступної миті він вихопив з кобури свій пістолет і вистрелив у присмерк, у жовті шати, в блакитну маску.
Одну хвилину маска ще трималася. Потім, ніби невеликий цирковий намет, з-під якого висмикнули підпори, її шати почали осідати, зборка за зборкою, шовк зашелестів, і’ маска опустилася, срібні кігті шкрябнули об кам’яну доріжку. Маска лежала на купці білих кісток і жовтого шовку.
Сем стояв, важко дихаючи. Його дружина нахилилася над зібганою купою.
- Це зовсім не зброя, - мовила вона, піднімаючи бронзову трубку. - Він хотів показати тобі повідомлення. Воно записане змієподібним письмом - бачиш, блакитні змії замість літер. Я не вмію читати це. А ти?
- Ну, марсіанські малюнки не така проста штука. Викинь їх, - Сем озирнувся на всі боки. - Тут можуть бути інші! Треба його кудись прибрати. Принеси лопату!