Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і дозволив дружині потягти себе в непривітну темряву.

Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Місіс Лафарж враз пополотніла.

- Не турбуйся, матусю, - сказав Лафарж. - а його знайду. Почекай-но мене тут.

- Швидше вертайся.

Голос злився з плюскотінням води.

Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вулицями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Дорогою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що боїться пастки, його острах перед юрбою й містами. “Не бачу в цьому ніякого сенсу, - втомлено думав старий. - Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи й не було”. Лафарж завернув у один провулок і почав дивитися на номери будинків.

- Здоров, Лафарже.

На порозі одного дому сидів чоловік, покурюючи люльку.

- Здрастуй, Майку.

- Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?

- Ні, просто гуляю.

- У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До речі, - сказав Майк, - сьогодні знайшлася одна людина. Ти знаєш Джо Сполдінга? Пригадуєш його дочку Лавінію?

- Так, - відповів Лафарж, обливаючись холодним потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон. Він знав, які слова буде сказано далі.

- Лавінія сьогодні вернулася, - провадив Майк, затягуючись люлькою. - Ти пригадуєш, що вона пропала на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді знайшли дуже спотворений труп, який вважали її тілом, і з тих пір сім’я Сполдінгів була наче не при собі. Джо ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Лавінія знайшлася.

- Де? - спитав Лафарж, відчуваючи, що дихає часто-часто й що серце в нього калатає, мало не розірветься.

- На головній вулиці. Сполдінги саме купували квитки в кіно. І тут зненацька в юрбі з’явилася Лавінія. Ото, мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони Пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї. Лише тоді вона їх пригадала.

- Ти її бачив?

- Ні, але чув, як вона співала. Пам’ятаєш, як вона бувало виводила “Дорогі моєму серцю Лох Ломонда береги”? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батькові. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дівчина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла. Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здорова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до мене, вип’єш ковток віскі...

- Ні, дякую, Майку, - відказав старий і рушив далі. Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але сам не відповів, бо вп’явся поглядом у двоповерховий будинок, де виткі марсіанські рослини розкидали по високому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів. З протилежного боку, над садом, був балкон з химерними залізними ґратами; у вікнах світилося. Було вже дуже пізно, а проте він питав себе: “Що станеться з Анною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар, друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже, я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна Анна чекає біля причалу”. Він зупинився й підняв голову. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, світло потьмарилося, а ніжний спів тривав. За мить дуже гарна дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.