Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Лафарж погукав крізь пориви вітру.
Дівчина обернулась і поглянула вниз.
- Хто там? - вигукнула вона.
- Це я, - сказав старий, але, зрозумівши, наскільки недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив губами. Може, йому слід крикнути: “Томе, сину мій, це твій батько”. Як заговорити з нею? Вона, чого доброго, подумає, що він божевільний, і покличе батьків.
Дівчина перехилилась, осяяна блідим місячним світлом.
- Я тебе знаю, - тихо промовила вона. - Будь ласка, йди звідси. Я нічого не можу зробити.
- Ти мусиш повернутися! - вирвалось у Лафаржа перш, ніж він міг себе стримати.
Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що від неї не лишилося нічого, лише голос,
- Я більше не твій син, - сказала вона. - Не треба було ніколи приїздити до міста.
- Анна чекає біля причалу!
- Мені жаль, - промовив спокійний голос. - Але що можу вдіяти? Я щаслива тут, мене люблять не менше, ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і я беру те, ідо можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.
- Але ж Анна... яке це буде для неї горе. Подумай-но про це.
- В цьому домі надто багато про мене думають; я наче ув’язнена. Не можу я стати тим, ким була.
- Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?
- Я ніхто, бо я - це я. Хоч де б я була, я є чимсь, а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.
- Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі жити на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шкоди, - благав старий.
- Це так, - сказав, вагаючись, голос. - Але ж тепер я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть. коли зранку виявиться, що вони мене втратили, цього разу назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке; вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі догадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями. Передо мною вибір - вразити їх чи твою дружину.
- Їх п’ятеро в сім’ї. Вони зможуть легше перенести втрату.
- Прошу тебе, годі, - сказав голос. - Я втомилася.
Голос старого прозвучав твердіше.
- Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій сяй і належиш нам.
- Ні, прошу тебе! - промовила, тремтячи, тінь.
- І дім, і ці люди для тебе чужі!
- Ні, не треба цього робити!
- Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна чекає тебе. Ми дамо тобі рідний дім, усе, що ти захочеш.
Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе було так, як він каже.
Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза.
Нарешті тихий голос промовив:
- Гаразд, тату.
- Томе!
У місячному світлі з’явилася хлопчача постать, яка моторно спустилася виноградними лозами. Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця. В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного заґратованого вікна пролунав голос:
- Хто там унизу?
- Швидше, хлопчику!
Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.
- Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні?
Зачувся тупіт ніг.
Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад. Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Куля вдарилася об мур.
- Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за десять хвилин, хлопчику!
Вони розбіглися.
Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.
- Анно, я тут!
Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.
- Де Том?
- Він буде тут за хвилину, - задихано відповів Лафарж.
Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, нічний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що поверталися додому з якогось нічного побачення, четвірка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь тихо награвала музика.
- Чому він не йде? - спитала дружина.
- Він прийде, прийде.
Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних вулицях між темними будинками. Відстань була чимала, навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.