Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Дуже просто. Я пишу про війну, і мені…
— А це хіба, знову ж, не війна? Тільки тут ворог, значить, внутрішній. Може, ви ще не розібрали, в чому тут сіль? То слухайте… Артіль за квартал повинна дати три тисячі двісті штук жерстяної посуди по чотирьох артикулах. Так? А дає, значить, щонайбільше дві тисячі з гаком. А якщо взяти і один артикул викинути, наче, значить, його й не було…
— Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?
— Ну гаразд, — несподівано згодився Горбильов. — Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю — та й кінець. Це вас теж не цікавить?
— Послухайте, Горбильов! — Окайомов підвівся. — У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас — дайте мені спокій.
— Виганяєте, значить? — сумним голосом запитав Горбильов.
— Розумійте як хочете. До побачення.
Горбильов насунув картуза.
— Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! — він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.
Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.
Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна — треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.
— Пробачте мені, Григорію Максимовичу… — у дверях стала Адалія Петрівна.
— Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме — не робити мені базарної реклами, — ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.
— Ніколи і нікому! — урочисто промовила Адалія Петрівна.
— От і чудово! — Окайомов подивився на годинника. — Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.
— Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!
— Ну добре, добре, мир. — Окайомов простягнув хазяйці руку. — Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.
— Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.
— У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.
— А втім, добре, — згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?
— Одинадцять.
— Скільки це забере часу?
— Думаю, до вечора вправлюсь.
— Гончаров дзвонив? Що в нього?
— Нічого. Нервує він, товаришу полковник.
— Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?
— Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити — людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…
— А сам він хоч спить?
— Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.
— Ну, добре. Ідіть…
Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.
І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.
Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.
— Що у вас? — крикнув йому Пириков.
Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.
— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.
— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.