Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.
Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі — це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», — подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.
— Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! — Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. — Ви до мене?
— Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…
Вольський здивовано подивився на Потапова і знизав плечима:
— Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.
Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».
— Я слухаю вас. — Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. — Ми можемо розмовляти тут?
Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.
— Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, — сухо сказав Потапов.
— По-моєму, інститут охороняється досить добре, — сказав Вольський.
— Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. — Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.
— Ну, гаразд, що я маю робити? — уже люб'язніше промовив Вольський.
— Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це — перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.
Вольський посміхнувся:
— Добре. Далі!
— Поки що все, Сергію Дмитровичу.
— І як довго триватиме цей ваш… період?
— Точно не знаю.
— Чорт забирай! — щиро вирвалося у Вольського.
Потапов розсміявся:
— Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.
— Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?
— Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. — Потапов зійшов з веранди і обернувся: — Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.
Професор Вольський промовчав.
Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?
Розділ третій
Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.
Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.
— Щось дід застряв там… — промовив хтось із черги.
— Мабуть, складна, справа, — відгукнулась сусідка Окайомова. — А наш депутат такий — поки до правди не докопається, справи не облишить. Ось у мене таке вже складне питання було, сам прокурор міста несправедливість допустив. А депутат і до прокурора добрався, підправив його як треба. Я спеціально прийшла подякувати йому. Хоч і часу немає, а діждусь.