Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Давно?
— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…
— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.
— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?
— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.
Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.
— До кого ходив майстер Горбильов?
— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».
— Горбильов зараз в артілі?
— Як — в артілі? Пириков його звільнив…
Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.
Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:
— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.
— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.
— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?
— З голоду не помремо…
Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:
— Заходьте. Хто там?
Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:
— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?
— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?
— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?
— Хто?
— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.
— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?
— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!
— А як прізвище цього вашого письменника?
Горбильов махнув рукою.
— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..
— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?
— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?
— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.
— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.
Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.
— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».
— Колю, я зайду ще ось у цей будинок.
Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.
Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.
— Ви до кого? — сердито спитала вона.
— Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?
— Григорія Максимовича?
— Так.
— Ви його знайомий?
— З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, — привітно посміхнувся Потапов.
— Він поїхав, — помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.