Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:
— Ну, а ви що проситимете?
— Те ж саме, Сергію Дмитровичу, — усміхнувся Потапов. — Пильності.
— Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?
— Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, — сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: — Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?
Вольський здивовано підняв брови:
— Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?
— Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?
— Не пропав, а пішов від нього… Дивно — тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.
— Він був у сірому піджаку і в чоботах? — швидко спитав Потапов.
— Так, так.
— Ваш виборець?
— Так. Бухгалтер з промартілі… — Вольський заглянув у блокнот. — З промартілі імені Першого травня.
— А як його прізвище?
— Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно — міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.
— Яку записку?
— Що він був у мене на прийомі. Він прийшов до мене в робочий час.
— Він у вас довідку просив?
— Так.
— А чому ж ви передумали?
— А так. Розгнівався… Зовсім з іншого приводу.
— Можна знати, з якого?
Вольський розсердився:
— Ну, це вже не стосується того, чим ви займаєтесь! — уже сердито промовив Вольський.
Адалія Петрівна зустріла Окайомова несподіваною і страшною новиною:
— Вас тут цілу годину один чоловік чекав…
Окайомов повільно обернувся до хазяйки будинку. Вираз на його обличчі був такий, що вона розгубилась.
— Не турбуйтеся, дорогий Григорію Максимовичу, — забелькотіла вона. — Він у вас багато часу не забере. Це наш сусід. Тут я у всьому винна. Ненароком сказала йому, що ви пишете, і він хоче розказати вам щось дуже важливе…
Окайомов полегшено зітхнув, облизнув пересохлі губи.
— Адаліє Петрівно, — заговорив він хрипким від люті голосом, — я просив би вас і найкатегоричніше — не робити мені базарної реклами! Я ж ясно вам сказав — мені тихий куточок для роботи потрібен. Інакше б я зупинився в готелі. Мені треба працювати, а не патякати з вашими сусідами. Ну як ви могли…
Окайомова перервав рішучий стукіт у двері..
— Це він, — пошепки сказала Адалія Петрівна. — Григорію Максимовичу, рідний мій, ну, лайте мене, стару дурепу. Але не виганяти ж людину. Сусід. Поговоріть з ним хоч кілька хвилин.
Двері відчинилися, і увійшов кремезний чоловік років п'ятдесяти з жовтими, обкуреними вусами.
— Ласкаво прошу! — сказав він самому собі і церемонно, в пояс уклонився Окайомову. — Пробачте, звичайно, але не знаю, як вас звати-величати.
— Заходьте, заходьте. — Окайомов подружньому взяв сусіда під руку і провів до стола. — Сідайте.
Від захожого відгонило вином, і це трохи заспокоїло Окайомова. Адалія Петрівна навшпиньки вийшла з кімнати.
— Спасибі вам, знову ж, не знаю, як вас звати-величати. А я буду, значить, Горбильов. Кирило Євгенович Горбильов. Сусід вашої хазяйки, Адалії Петрівни. А до вас справу маю. Можна сказати, секретну справу.
— Слухаю вас, товаришу Горбильов. — Окайомов пильно дивився на гостя, думаючи: «А раптом цей чоловік підісланий чекістами?»
— Ви, значить, письменник і можете прописати в газеті про наші неподобства.
— Цікаво, які ж це неподобства? — механічно спитав Окайомов.
— Які? А ось послухайте, товаришу письменник. Вони хочуть проценти з пальця висмоктувати і за це преміальні одержувати, а я їм заважаю.
— Нічого не розумію. Які проценти? Хто вони?
— Вони — це, значить, Пириков — голова нашої промартілі. А я там, знову ж таки, майстер. Так от, значить, артіль плану не тягне. Тоді Пириков винайшов, значить, обман — як роздути проценти з нічого, перевиконати, мовляв, план і загребти преміальні. А я йому заважаю, оскільки я людина чесна. Він, значить, почав мене улещувати — так, мовляв, і так, хороший мій, підпиши дуту рапортичку, і я тебе не забуду. Ну, а я…
— Послухайте, товаришу Горбильов! Я письменник. У газетах не співробітничаю, і такі факти мене зовсім не цікавлять.
— Як це — не цікавлять? — Горбильов від здивування навіть підвівся. — Тут ми маємо шахрайство, і, знову ж, за рахунок держави. А вам, значить, не цікаво? Не розумію — як це так?