Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Коли?
— Вчора.
— Куди?
— А навіщо вам знати. Поїхав, і все. — Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.
Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.
— Нам треба поговорити…
Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.
— Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… — Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: — Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник — Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?
— Що він — письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.
— Вони були знайомі?
— Разом воювали… — Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім'ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з'явився тепер у її вдовиній хаті.
— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.
— В передостанню неділю.
— Вранці? Ввечері?
— Над вечір.
— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.
В цей час у вікні з'явився шофер:
— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.
— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.
Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.
— Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, — заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. — Значить, він поїхав учора?
— Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…
— Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?
— Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.
— Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?
— Навіть газети і ті забрав з собою.
— А які в нього були речі?
— Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.
— Ясно. Опишіть мені його зовнішність.
— Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…
— Як він був одягнутий?
— Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…
— Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?
— Ой! — Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. — Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…
Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де — її чоловік, але Потапов зупинив її.
— Окайомов оце? — спитав він голосом, що урвався від хвилювання.
Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.
— Так, це він.
— Проти цієї фотографії він дуже змінився?
— Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.
Потапов заспокоївся і встав.
— Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.
— Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?
Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.
— Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…
Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.
— Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… — тихо промовила вона.
— Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.
— Що ж тепер робити? — розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. — Він же має повернутись!
— Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. — Звичайно, звичайно…