Таємниці розкриває санскрит

Ім'я Канка мав і Юдгіштхіра — найстарший із п'яти братів-пандавів, суперників кауравів. Коли пандави перебували у вимушеному вигнанні, то останній, тринадцятий рік його вони, за умовою, мусили прожити невпізнаними, інакше б не отримали назад свого царства. Саме тоді їм усім довелося поміняти свої імена, а Юдгіштхіра прибрав ім'я Канка. Це й симптоматично, бо на боці пандавів виступав Крішна — їхній родич, а в племені Крішни, як відзначає індолог Наталя Гусєва, були сильні тотемні уявлення, пов'язані з журавлями.

О.Трубачов вважає, що Канкит розташовувався в лівобережній частині Нижнього Подніпров'я, а головна дніпровська притока цієї зони плавнів — річка Конка; місцевість довкола неї здавна відома як країна журавлів і чапель. Ще Арістотель писав, що журавлі «зі скіфських рівнин» відлітають на зимівлю до боліт вище Єгипту. Що наклало свій відбиток і на рясноту тутешніх «журавлиних» назв. Дослідник тлумачить назву Канкит як «Прогнані журавлями», посилаючися на слова латинського автора Соліна про те, що «в частині, якою володіли скіфи-орачі, згадують місто Геранію /варвари називають його Какитон/ звідки, розповіда<184>ють, пігмеї були вигнані журавлями» /АБ, 119/. А міф про битву журавлів, тобто племені /чи племен/, тотемом яких був журавель, з пігмеями, як виявляється, приурочений саме до Надчорномор'я. Цей сюжет знають п'ять індоєвропейських літератур — грецька, латинська, санскритська, перська й давньовірменська. Першою згадує про журавлів, ворожих пігмеям, «Іліада»; пізніші автори переказують Гомера, іноді називаючи журавля «фракійським птахом». Давньовірменська традиція розміщує пігмеїв в Індії, проте О.Трубачов схильний вважати, що в Індію цей сюжет принесли індоарії з попереднього місця проживання — Північного Причорномор'я. Бо тільки тут, у землі скіфів-орачів, окрім легенди про журавлів, відоме й місто Геранія — «Журавлине», що його скіфи називали Какитон або Канкитон. Ці назви, вважає О.Трубачов, туземний варіант, а Геранія — грецький переклад їх. Тому обидві назви — і Канкитон і Геранія — семантичні двійники. Цікаве те, що в індійській версії варварів-неарійців розбиває птах Гаруда, їздовий птах Вішну. А міф про напівзвіра-напівптаха, зазначає О.Трубачов, здавна тяжіє до Північного Причорномор'я.

Схоже, сказане про журавля дозволяє пролити світло на деякі українські фразеологізми, досі переконливо не витлумачені. Це, зокрема, баглаї бити, баглаї годувати, баглаям нападати, баглаям вкинутись у значенні «ледарювати», «нічого не робити», «бити байдики», а також — баки забивати, «задурювати/заморочувати голову», «вводити в оману». Баглаї, баки в цих ідіомах, як бачимо, напрочуд перегукуються з хінді багла та санскр. бака, які, окрім основного значення «журавель», «чапля», мають низку й переносних значень, іноді виразно негативних. Обидва слова, наприклад, можуть означати «шахрай», «піддурювач», «лицедій», бо вважається, що журавель — дуже метикований птах і хитрощами вміє запопасти те, що хоче. Таке уявлення підтримують і дві буддійські притчі, згадувані напочатку. В одній із них журавель улесливою мовою задурює рибам у ставку голови, пообіцявши перенести їх у кращу водойму неподалік, а коли ті повірили /тобто коли журавель забив їм баки/, одну по одній поз'їдав їх усіх, поки його самого не перехитрував і не позбавив життя ще пронозистіший рак. Друга притча — про журавля, що годинами непорушно вистоював у воді, чигаючи на здобич. А рибини подумали, що то великий праведник, поринутий у роздуми про нетлінне, поки сам Будда не розкрив їм справжньої суті журавлиного стояння. Подібні риси журавля бачимо в українському фольклорі, зокрема, в казці «Лисиця і журавель» — про вартих одне одного в хитрощах представників тваринного й пташиного світу.