Таємниці розкриває санскрит

Конструктивною тут може бути помічена закономірність, що імена-композити були пріоритетом суспільної, племінної верхівки. Дослідники відзначають, що для давніх індоєвропейських народів характерне певне соціальне розмежування у виборі власного імені: суспільна верхівка мала двоосновні імена, а нижчі верстви — одноосновні, як правило, стилістично знижені. Дослідження польським ученим С.Роспондом давньоруської антропонімії Х-ХІV ст. на матеріалі «Повісті врем'яних літ» засвідчує, що двоосновні імена найчастіше зустрічаються і повторюються саме в правлячих династіях, що таким іменам притаманна найбільша продуктивність і династична елітарність, причому, зазначає дослідник, з часом вони ставали династичним табу. Так, наприклад, ім'я Володимир — найбільш уживане й мовби закріплене за Рюриковичами: його мали аж вісімнадцять представників цієї династії (Роспонд, 9). Отже, і східнослов'янський матеріал засвідчує, що в давньоруський період складні імена були привілеєм племінної верхівки, знаті — князів та членів їхніх родин, воєвод, жерців тощо. Простолюду такі імена були не властиві.

Це наштовхує на думку, що таке явище не випадкове і що воно мусить мати пояснення. І що це пояснення, очевидно, слід насамперед шукати в носієві двоосновного імені, тобто насамперед у племінного ватажка, князя, царя, у його соціальних і магічних функціях, у його місці в громаді, колективі, племені. Старовинний цар, як зазначає відомий мовознавець В.М.Топоров, виконував роль жерця, котрий не тільки знав космічну стуктуру, а й співвідносив її з соціальною будовою суспільства. Тобто жрець-цар визначав на рівні правил і релігійно-магічного права, яким чином мусить бути організована дана соціальна група (або їх сукупність) із тим, щоб вона відповідала космічному порядкові.

Тож сама постать племінного ватажка, князя, царя і його функції нерозривно пов'язані з уявленнями про світобудову. А за ними, що найповніше збереглися в «Рігведі», всесвіт виник, коли бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. Небо й Земля — всезагальні батьки, народителі всього живого. Небо — Батько, Земля — Мати. Ця найдавніша ідея домінує в «Рігведі» й відбиває сліди давнього, ще індоєвропейського світогляду. І сліди ці ведуть до дуальної, двоїстої організації первісного суспільства.

За тими ж уявленнями, у проміжному просторі між Небом і Землею міститься опора для підтримання розділеного на дві сфери світу. <194> Роль опори в ритуалі виконує жертовний стовп — чи дерево, камінь, скеля, трон; вони символізують водночас і центр усесвіту, центр священного місця, де здійснювалося безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд, здійснюваний на цьому місці, повторював акт світотворення. Засобом спілкування між людьми й небожителями є пожертва, яку здійснює племінний вождь, князь, котрий у первісні часи був і жерцем і воєначальником водночас. Саме він — племінний ватажок, князь, цар — через пожертву поєднував, сполучав Землю і Небо, світ земний і світ небесний. А сам він був ніби уособленням, символом жертовного стовпа, що з'єднує і одночасно підтримує Землю та Небо. Тож і не випадково символом влади — юридичної і магічної — є посох, жезл, кий, скипетр, булава тощо, які імітують в мініатюрі жертовний стовп, а носій цього атрибуту наділений певною владою.

Племінний вождь вважався обранцем богів, посередником між богами й людьми, носієм і символом людського процвітання. Від його фізичної могутності й духовної енергії залежали благоденство й добробут громади або племені. І імітація універсальної космічної структури на рівні соціальних та політичних інституцій — це, за архаїчними уявленнями, неодмінна запорука колективного добробуту. Племінний ватажок, князь, цар, таким чином, виступав не тільки як правитель, він забезпечував добробут своєї громади не тільки керуючи нею, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту.

Тож ім'я Володимир, як на нас, споріднене зі складним іменем Варунамітра або Мітраваруна, зафіксованого ще «Рігведою» — найранішою писемною пам'яткою стародавніх індійців, яка слушно вважається і найдавнішою писемною пам'яткою всіх індоєвропейських народів. У цьому імені якраз і відбита дихотомічна, двоїста структура світу, магіко-юридична функція давньої племінної організації. І цю функцію тут втілюють двоє божеств — Варуна й Мітра. Вони протиставляються одне одному як темний і світлий, нічний і денний, причетний до води й причетний до вогню, пов'язаний із місяцем і пов'язаний із сонцем, індивідуальний і колективний, жіночий і чоловічий, земний і небесний тощо. До них звертаються, як правило, в двоїні, з'єднуючи обидва компоненти в одне складне ім'я Варунамітрав або Мітраварунав, аби підкреслити їхню нероздільність і нерозривність (РВ, 309–310). Це дає підстави стверджувати: ім'ясполучення Варунамітра й Мітраваруна відбиває найпростішу й найдавнішу модель світу, де Варуна уособлює земний світ, а Мітра — небесний. Тож якщо пов'язувати ім'я Варунамітра зі слов'янським Володимир, то <195> можна припустити тотожність компонентів Варуна й Волод-, мітра й мир, причому тотожність не тільки фонетичну, але, найголовніше, тотожність етимологічну. А це означає, що ці компоненти мусять мати спільне походження і однакове значення.