Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Коротше: мені здається, що Пацько — наш. — Яруга потер руки. — Тобто вимальовується цікава картина: він начудив тут, потім утік у Росію, там принишк, але ненадовго, знов утнув якусь гидоту і рвонув до рідної неньки-України. Я спершу подумав — зализуватиме рани. А зараз виникла підозра, що він і тут уже відзначився.
— Як це? — Зорій слухав не дуже уважно, ще під враженням недавньої розмови з головою Служби Беруном.
— Сидіти без діла він не може. У принципі не може. І ще: Пацько — дуже сильний мужик. Чуєте, Богдане Даниловичу, дуже сильний. Будь-яка суперечка будь із ким майже завжди закінчувалася бійкою. Її ініціатором щоразу був Пацько. І що цікаво — по пиці давав він, а у відповідь йому перепадало дуже рідко.
— Ну, для сильного, як ти кажеш, мужика це не дивно.
— Але є одна цікава деталь, — Яруга зробив театральну паузу, — Пацько — лівша.
2
— Дозвольте, Володимире Дмитровичу, — до кабінету генерал-лейтенанта Шершуна увійшов полковник Зорій.
— Привіт, Богдане, — як завжди, промовив генерал, підвівся з крісла, вийшов з-за столу і простягнув руку Зорію. — Присядь. Добре, що ти не пішов додому. Однаково довелося б повертатися. У нас знову надзвичайна подія. Побито ще одного олігарха.
— Це ви називаєте надзвичайною подією?
— Ну, не щодня ж у нас лупцюють олігархів…
— Якщо мати на увазі Назарова, то, виходить, через день.
— Він ще й жартує… Але зараз тобі стане не до жартів.
— На кого ж цього разу впала кара Господня? — з генералом Шершуном Зорій міг собі дозволити пожартувати.
Богдан Данилович Зорій дуже поважав начальника департаменту як гарну людину і високого професіонала. Генерал Шершун таким і був. Вони давно дружили. То була дружба двох відданих спільній справі людей у погонах, які звикли служити батьківщині не за страх, а за совість. І це щира правда.
— Господь Бог тут, здається, ні до чого. Жорстоко побито нафтогазового магната Юрія Володимировича Бойченка. Буквально десять хвилин тому телефонував перший заступник міністра внутрішніх справ Корнєєв і розповів, що Бойченка знайшла його ж охорона в тяжкому стані на одній з його дач.
— А де ж вона, та охорона, була до того чи під час того?
— Деталі дізнаєшся на місці. Туди вже виїхали з міліції і прокуратури. Ну, і, звичайно, «швидка допомога». У чергового дізнайся адресу дачі. Як щось більш-менш стане зрозумілим, телефонуй мені особисто.
— Голова знає?
— Його в кабінеті немає, мобілка не відповідає. Мабуть, у сауні або ще десь…
— Угу, на здибанці з кимось. Або з президентською раттю, або з бізнесовою. І там, і там одне одного підозрюють, бояться, щоб хтось не записав розмову на мобільний телефон (неначе інших способів зробити це немає).
— То не наші справи. Нам треба робити своє діло. За всім, що останнім часом трапилося, хай слідкує Генпрокуратура.
— Еге ж, та наслідкує…
3
— Петре, чи це часом не ти організовуєш мордобої, щоб ми з тобою частіше бачилися? — Зорій зустрів Симка біля прохідної санаторно-курортного комплексу в Феофанії, яка розташована у мальовничій лісовій зоні під Києвом. — Якби не ці потвори, ми забули б, які є на вигляд.
— Та ну їх, цих хазяїв життя, — роздратовано кинув підполковник міліції Петро Симко. — І так не дають людям спокійно жити, а тут ще їхні кримінальні розборки.
— Так ти думаєш, ці бандюки самі квасять пики одне одному?
— А що ж тут думати! їм же мало їхніх мільйонів. Хочуть загребти ще й майно подільників. Моя б воля — я зібрав би їх в одне місце, наприклад, на якомусь кораблі, й потопив би десь в океані. І щоб навіть у батискафі до них ніхто й ніколи не добрався.
— Так, чималенький «Титанік» знадобиться, щоб стільки кровопивць зібрати в одному місці, - поплескав по плечу друга полковник СБУ Богдан Зорій. — Ну, розказуй, що ти вже знаєш про напад на цього кретина Бойченка.
4
— На місце події я не поїхав, бо наш патруль, який перший прибув на дачу Бойченка, лише побачив хвіст «швидкої допомоги». І то, лікарі поїхали вже за машинами його охорони. Вони й доправили хазяїна у Феофанію. Уявляєш, «швидка допомога» з професійними реаніматорами намагається догнати ескорт крутих машин, в одній з яких стікає кров’ю побитий майже до смерті Бойченко. Це замість того, щоб надати термінову медичну допомогу. Треба обов’язково подивитися на водія «швидкої»: на своїй розвалюсі, якій завтра мине сто років, він примудрився домчати до медичного комплексу майже одночасно з «Мерсами» й «Лексусами».