Укус огняного змія

ЗМІЙОВІ ВАЛИ

Ще довго ми з Ростиславом кружляли довкола мого будинку, тонучи в снігу. Хвилин десять просто мовчали, загрібаючи ногами білі кучугури. Ми скучили за таким снігом: у Києві вже кілька років поспіль зима мало нагадує зиму. Тоді я розповіла своєму супутнику про пригоду, яка спіткала мене в Луцьку. Не знаю, що він думав у цю мить, адже лиця його я не могла бачити в темряві, а він не зронив ні слова, тільки тер руки. Потім я повідала йому Лінине припущення, що розгадку змії варто шукати саме в українській давній традиції, а не деінде. Тут мій супутник оживився.

— Є такий переказ, — гаряче заговорив він. — У давні часи біля Києва з’явився страшний огняний змій, і щоб він не розорив місто, щотижня йому давали дівчину — найгарнішу. Городяни терпіли-терпіли, а тоді пішли бити чолом до Кирила Кожум’яки, бо тільки він був такий дужий, що міг позмагатися з огняним змієм. На другий день Кирило Кожум’яка прийшов під лігво змія, свиснув, аж той вискочив роздратований із печери, накинув йому на шию хомут, запряг у плуга й проорав ним землю до самого моря, а тоді у морі ж і втопив. А борозну, яку лишив величезний плуг Кирила Кожум’яки, люди назвали змійовим валом…

У мене замерзли ноги в сап’янових черевичках, але додому не хотілося. Я щільніше запнулась у пальто. Ростислав узяв мене під руку. Отак ми кружляли й кружляли, повертаючись щораз на те саме місце, затоптуючи власні, щойно залишені сліди. На нашому шляху світило тільки три ліхтарі — один позаду будинку, і два з фасаду. Коли ми підходили до ліхтаря, наші тіні втікали від нас, а тільки-но починали віддалятись од світла, як тіні обганяли нас, видовжувалися химерно, повільно розсіювалися, доки й зовсім не зникали у мороці, з яким зливалися наші силуети. Чорний кіт шугнув попід ногами, я скрикнула й засміялася.

— Знаєш, я одного не розумію, — мовила по хвилі. — Якби у мене хотіли відібрати браслет, це можна було зробити сто разів. Зовсім необов’язково влаштовувати виставу зі спецефектами на зібранні новоявлених таємних братчиків. І вже цілковита дурниця — пертись у Луцьк, щоб там дати мені по голові. Хіба в Києві темних завулків бракує, якими мені час від часу доводиться тинятися?..

— То що ти гадаєш?

— Гадаю, що хтось грається зі мною. Скажімо, він підозрює, що Кароліна Сокальська лишила мені, крім браслета, якусь… назвемо її «річ». Він вважає, що я цю «річ» надійно захоронила, і тепер прагне змусити мене дістати її зі сховку. Залякує мене, не розуміючи, що коли Кароліна Сокальська й помишляла мені щось іще лишити таким самим екстравагантним способом, як і браслет, то поки що я не зметикувала, де цю «річ» шукати…

Вдень діти зліпили снігову бабу, але була та баба неохайною: нижня кривуляста куля забруднена землею, бо сніг, хоч і незвично рясний цього року, все одно ще не влігся товстим шаром. Навіть у темряві видно чорну доріжку, де діти котили свою ляльку. Мій супутник посвітив на бабисько ліхтариком. Снігова королева-нечепура була вдягнена за останньою модою: на голові — старий капелюх, на червоному морквяному носі — окуляри з тріснутими скельцями й одною підв’язаною дужкою. І навіть рукавиці баба мала: на тонких гілочках рук — здоровезні мохерові старі рукавиці. Тільки шалика бракувало грізній ляльці, і Ростислав прочитав мої думки: видобувши з кишені червону стрічку, він пов’язав її сніговій бабі на шию.