Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
— Потримай, — захекано буркнув він. Я зловила болти, які він скрутив, аби ті не загубилися у снігу, й підкотила йому нове колесо. Придержала, доки він його припасовував, і подала один по одному болти.
— Це все я винна, — нервово пирснула в кулак, — бо за мною ж бабай ходить…
— І блискавку він влаштував. Неабияких магічних здібностей твій бабай.
— Атож! Ми зі здохлятинами діла не маємо.
— Цікаво, що він далі вигадає. Нашле фіолетовий туман, щоб збити нас зі шляху? Чи закрутить вихор, який ковтне нас разом із машиною і викине геть аж у Чорне море?
— Смійся, смійся, — покивала я, — а хотіла б я на тебе подивитися, якби тобі хтось парою повідомлення лишив: «Я ВСЕ БАЧУ». У лазничці власної твоєї квартири!
— Коли це було? — здивувався Ростислав.
Я розповіла. Мій супутник тільки недовірливо ворушив бровами. Що ж, нехай не вірить. Мені й самій приємніше не загадувати цей епізод, ніби то все мої письменницькі фантазії.
Поки Ростислав прикручував запаску, потім підкачував колесо, я дивилася собі під ноги. Ґрунтівкою, схованою під снігом, ми проїхали дві години тому, і сніг уже замів прокладену нашою машиною колію. Звідки ж тоді взявся ще один слід протекторів — ширший, ніж наш?
— А знаєш, — тицьнула я пальцем у землю, коли Ростислав підвів голову від колеса, — тут хтось був після нас.
Мій супутник, як був навколішках, так і проповз метр і втупився в колію з подвійними слідами протекторів. Провів пальцем по прим’ятому снігу: чужа машина приїхала, а тоді повернулася назад. Ну, правильно, не полетіло ж друге авто на крилах? Хоча за сьогоднішньої раптової й містичної завірюхи…
Ростислав потягнувся до знятого пробитого колеса, довго вертів його в руках.
— Підкачай, — мовила я, — послухаємо, звідки свистить.
Ми приблизно визначили, де має бути дірочка. Ростислав помацав пальцем, намагаючись знайти її. Зимовий безсонячний день насупився похмуро. Я дістала мобільний телефон, у якому вбудований ліхтарик, присвітила. Тонка цівка світла проникала в кожну заглибину, в усяку шпаринку на протекторі. Якби була купіль з водою, ми б швидко знайшли діру! Підкачали б колесо ще раз, кинули в воду — зразу б забулькало…
Ростислав підняв руку, мов хотів мене зупинити, і я застигла, тримаючи телефон-ліхтарик непорушно. Притиснувши протектор великими пальцями, Ростислав потягнув ґуму в різні боки. Вона знехотя, чинячи опір, ледве-ледве розійшлася.
— Такий поріз не міг зробити ні випадковий цвях, ні уламок скла. Тим паче, що зазвичай вони так і лишаються в протекторі… Ні, шина порізана ножем. Навмисне.
— Ось тобі і знак від мого бабая. Попередження, так би мовити.
Ростислав здивовано глипнув на мене. Я пояснила:
— Щоб не пхалися, куди не слід. Загадка uroboros’а нам не по зубах.
Розділ вісімнадцятий
ШЕРЛОК ГОЛМС І ДОКТОР УОТСОН
У Київ ми в’їхали, коли вже сутеніло. Фари зустрічних машин кидалися на нас із темряви, як загадкові світляні звірі. Знову посипав сніжок, і лобове скло раз у раз вкривалося тонким мереживним запиналом, а щітки наполегливо намагалися його скинути, розганяючи сон. Київ іще вивищувався над нами на пагорбах, та ось уже ми й собі видряпалися на перший горб — і нарешті відчули себе захищеними веремією машин, юрмами людей, вереском гальм, вибухами феєрверків, набридливим виском сигналізації, мерехтінням кольорових вивісок на крамницях, стугонінням церковних дзвонів, димовою завісою випускних газів.
— По-моєму, нам варто зняти стрес, — мовив Ростислав, повертаючи в напрямку центру міста. Я не заперечувала.
У суцільній темряві, яка раптово запала над містом, я ніяк не могла зорієнтуватися, де ми їдемо, вулички ніби й були знайомими, проте я не впізнавала їх, хотіла читати таблички на будинках — але ж не було видно. Ростислав упевнено повернув кілька разів, ми опинились уже зовсім у вузенькому й вилюднілому провулку, де хіба припарковано кілька машин, а перехожих нема зовсім. Мій супутник заглушив двигун, виліз із машини й допоміг вибратися мені.
— Де ми? — спитала я.
— Тс-с-с! — приклав палець до вуст Ростислав і повів мене до високих скляних дверей, які таємниче поблискували у розсіяному світлі вікон навколишніх будинків.
Двері відчинились, і дзвоник мелодійно теленькнув, сповіщаючи про наше прибуття. Швейцар виступив із кутка й уклонився, а тоді взяв верхній одяг. Ростислав уклав йому в долоню зіжмаканий папірець, і швейцар кутиками вуст вдячно усміхнувся. Така безпосередність здивувала мене: невже у нас уже звикли брати чайові так невимушено, як роблять це заокеанські колеги?