Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
І тоді, коли Ростислав поставив ногу на останню брилу кам’яної мушлі, сірі хмари насунули нижче, облягли тісно ліс. Зникли ще хвилю тому видимі тіні від дерев, а гущавина лісова зчорніла й зіщулилася. Вітер зірвався, жбурнув сніг на капище. Ще один порив, другий — і вже під шаром білої крупи не видно пісковику, не лишилось і сліду поганського жертовника величному богу Велесу. Не проступають більше наші сліди, замело їх начисто. І блискавка — небувала, неможлива, немислима зимою блискавка — прошила небо.
Мов схарапуджені коні, ми помчали геть, шпортаючись у кучугурах снігу й лишаючи клоччя одягу на чіпких, злостивих гілках малиннику.
Як винесли нас ноги до машини? Мені здавалося, ми бігли наосліп. Що могла я впізнати у лихій хурделиці, яка розігралася зненацька? Так, наче переметнули ми враз із часу сьогоднішнього — в минуле, де вози збивалися з заметеного хугою шляху, де перепиняли їх голодні вовки, світили жовтими намистинами насторожених очей, і тоді в глухому, дикому лісі до стогонів метелиці долучалося моторошне виття…
Та змійові вали нарешті зосталися позаду, попереду вже виднілася галявина, де ми залишили авто, і якось одночасно з цим ущухла заметіль. Ще під ногами крутнувся поземок, іще з лапатої ялиці з глухим звуком упав додолу сніговий ком, іще кілька колючих сніжинок вдарилося в обличчя, ще десь у лісі загуділо страхітливо — й утихомирилось. І мені видалося, що блискавка, яка розколювала темне небо синім електричним розрядом, що громовиці, які шпурляло небо на землю, тільки наснилися мені.
— Що це було? — спитала я.
— Ой, дай віддихатися! Ну, ми й крос відмахали. І головне, як швидко все вщухло!
— То що це було?
— Не знаю, — мовив Ростислав. — Страшенна блискавка взимку — такого ж просто не буває! Але ж вона мене пристрашила! А там іще чи то капище, чи то бозна-що… Паніка — страшна штука.
— А ти бачив, як каміння швидко снігом замело? Двічі жбурнуло крупою — і вже сліду не видно. І відбитки ніг наших замело — тільки ш-ш-шух! От якби зараз повернутися — ми б знайшли це місце?
— Знаєш, — знехотя признався Ростислав, — чогось мені не хочеться вертатися. Не страшно, але моторошно.
— Та то я так, гіпотетично. А все-таки щось там є, у тому місці! Ніхто б звичайне кострище такою спіраллю не вибудовував.
— Відкрився нам місцевий Стоунгендж…
— Всяке може бути.
— І то друїди, — мій супутник містично понизив голос, — наслали грім і блискавку, щоб не заважали ми їхньому ритуальному танку.
— Не друїди, а наші рідні мавки, лісовики й болотяники.
Ми наблизилися до машини. Ростислав натиснув на ґудзик дистанційного керування сигналізацією, і машина відізвалася вдячним пищанням. Вона й сама, певно, налякалася незбагненного явища природи. Ми залізли в салон, мотор завівся слухняно. Авто зрушило.
Кілька метрів ми прокотилися донизу, підстрибуючи на нерівностях схованої під снігом дороги. Це підскакування було неприємним. Ще й з’явився несподіваний чвякаючий звук. На повороті машину занесло.
— Зупинись! — крикнула я. Ростислав автоматично проїхав ще кілька метрів. — Зупинись!
Ми стали. Я виплигнула з салону.
Так і є. Заднє праве колесо — самий обід, а на ньому хляпає ненакачана ґума.
— Можеш глушити двигун, — мовила я до Ростислава. — Приїхали.
Мій супутник кисло подивився на колесо, тоді поліз у багажник. Запаска лежала там, аякже, під килимком, для надійності прикручена до днища одним болтом. Ростислав дістав запаску, кинув у сніг. Потім відшукав домкрат, розчистив трохи місця від снігу, попробував, чи тверде. Земля підмерзла, тож мала витримати домкрат, не провалитися. Він почав підкручувати ручку. Машина повільно повзла вгору.
Щоб скрутити примерзлі болти на колесі, довелося бити по гайковому ключу ногами. Піддавалися важко. Я з острахом дивилася на небо, боячись знову побачити цю картину: чорні хмари, ясна блискавка. Що за сила природи заповзялася зіпсувати нам мандрівку? Спершу закрутила хуртовину, проганяючи з поганського капища, потім — у помсту за нашу непоштиву балачку — підсунула гостру шпичку, котра проколола шину… Ростислав порпався біля пробитого колеса.