Укус огняного змія

Хвилин п’ять, розсуваючи чагарники, пригинаючись і перестрибуючи їх, ми досліджували вал. Вийшли на невеличку галявку, де гуляли вітри, і тому була вона ледь-ледь притрушена крупкою, що хрускала під ногами. З-під снігу проглядало каменюччя. Ростислав ногою погріб сніг.

— Світлий камінь, — мовив він, — пісковик.

Я присіла навколішки й почала розчищати руками. Дивна річ, але камінці складені були один до одного, рівненько, й утворювали такий собі круглий майданчик. Може, колись це було підвищення, та зараз уже зрівнялося з землею. По чотирьох боках круга — виступи. Риючи сніг, як собаки, ми розчистили і весь майданчик, і навколо нього.

Споруда — рукотворна, поза всяким сумнівом.

— А це, — мовив Ростислав таємничим шепотом, — старе поганське капище.

— І Велес, скотій бог, — підхопила я йому в тон, — царював тут.

— А на цих чотирьох виступах, що відходять од кола, стриміли дерев’яні стовпи, на яких згори тримався дах.

— А посередині стояв грізний Велес.

— І приймав пожертви.

— І приймав пожерти.

Одночасно ми розреготалися.

Але дивна річ: що довше я дивилася на викладений світлим каменем майданчик, який ніс на собі сліди літніх кострищ, по два боки якого валялися колоди, що їх, безперечно, давно облюбували туристи, то сильнішим ставало відчуття старожитності й якогось вищого призначення цих майже правильних кам’яних кілець.

І здогад прошив мене: каміння майданчика викладене не простими кільцями, а спіраллю. Так, ніби вихор ріс із середини землі — й розкидав навсібіч пісковик, і так той і застиг тут навіки. Саме тому мені спершу здалося, що майданчик — ніби трохи довгастий, не зовсім круглий, а то ж він дійсно має форму мушлі. Хіба що на тому місці, де обривається спіраль, стирчить виступ, через який першої миті не помічаєш справжньої будови кострища.

— Смішки смішками, а це дійсно схоже на старе слов’янське капище, — мовила я.

— І ми зробили наукове відкриття, — ущипливо докинув Ростислав. — Хоч узавтра на Нобелівську премію подавай.

— А хто тобі сказав, що вчені ще не розкопали, а потім не описали капище? Може, якщо наукову літературу погортати, якраз згадка відшукається…

— А тоді покинули? — не здавався Ростислав. — Не обгородили, стовпчик не поставили, табличку не повісили?

— Мало у нас занедбаних пам’яток історії зараз руйнується? Чи не сам ти днями сперечався з Іриною про повний занепад у культурній сфері? Про те, що держава цілком занехаяла свої обов’язки? Ти в Кирилівській церкві давно не був?..

Ростислав ступив на центральний камінь капища — саме той, звідки рвався назовні вихор, — і повільно рушив, розкручуючи спіраль. Він ішов зосереджено, наче заново проходив усю історію людства, ніби бачив зараз перед собою не зимовий тихий ліс, а похмурих трипільців, котрі стоять перед вівтарем; за їхніми спинами гарцюють на коротконогих некрасивих конях кочівники-завойовники; ще далі — плугатарі тягнуть важкого плуга нескінченною борозною; козаки крутять шаблями, витанцьовуючи свій смертний танок; чорночубий суворий мужчина дивиться незрячим поглядом у кам’яну сіру стіну з вузенькими ґратками, бачить за ними примарну церкву Святої Ірини, потім схиляє голову до зошита й починає щось писати; люди, закинувши обличчя до неба, ловлять губами жовтогарячі зблиски урочистого салюту, всюди голови, голови, голови…