Ключ від чужого замка

— Мене звуть Ніколаус Меркс, я громадянин Федеративної Німеччини, за фахом столяр, хоча давно вже не працюю. Я давно збирався приїхати сюди, я маю на увазі Радянський Союз, але то робота, то домашні клопоти довго не відпускали. Минулого року в мене померла дружина, отже, тепер сам — можу їздити куди заманеться. І замовив путівку на Україну, в Запоріжжя. Можливо, вас цікавить, чому я так рвався в Запоріжжя? Я скажу. Під час війни я сидів у концентраційному таборі Бухенвальд, це недалеко од Веймара… Я сказав, що я сидів там під час війни, — це не зовсім точно: мене посадили в 1937-му, за два роки до того, як Гітлер напав на Польщу. Я не був комуністом, я не був червоним, але щоб потрапити в Бухенвальд, не обов'язково було бути червоним. Мені не подобався нацизм, і мене схопили в тридцять сьомому, а вирвався я з табору в квітні сорок п'ятого — ми організували там повстання, я був членом інтернаціонального комітету, у нас була зброя, мало зброї, але вона в нас була, ми вирвалися з бараків і почали стріляти по вартових на вишках, а в них кулемети… Вони косили нас чергами, але на зміну тим, хто падав, приходили нові й нові. Знаєте, тоді в нас не було іншого виходу. Зараз кажуть, що це було прагнення свободи, можливо, що й так. Але для мене це було перш за все єдиним шансом вижити. Така була тоді діалектика — треба було йти на смерть, щоб залишитися живим. У квітні сорок п'ятого доля війни вже була вирішена — тільки дурні вірили в якусь диво-зброю. Зі сходу наступала Радянська Армія, з заходу — американці й англійці. Останніми днями в Бухенвальд! чинилися масові розстріли, вдень і вночі працював крематорій. І ми розуміли, що коли сьогодні ми не виступимо, то завтра нас перестріляють поодинці всіх до одного. Отож, треба було сьогодні йти на смерть заради того, щоб завтра хтось з нас — не всі ми — зміг побачити сонце. І ми виступили…

Вам, мабуть, це байдуже. Вас цікавить, чого цей старий приїхав у Запоріжжя і чому зараз прийшов у «штазі»[5], чи не так? Я відповім вам, але перш за все ви повинні зрозуміти мої почуття до людини, з якою я просидів у таборі смерті понад три роки. Це Сидір Матвійович Герасименко, радянський політпрацівник, справжній комісар, котрий дивом вижив у полоні і потрапив до Бухенвальду. Це, скажу я вам; справжнє диво, бо комісарів розстрілювали в першу чергу і до концентраційного табору вони вже не потрапляли. Як я вже сказав, із Сидором ми просиділи в таборі три роки» — від того часу як він туди потрапив у березні 1942 року до квітня 1945-го.

Відтоді я не зустрічав людини, яка справила б на моє життя більший вплив, ніж Сидір. Він був Справжнім комуністом, він навчив мене розуміти таке, до чого я навряд чи дійшов би сам.