Крадійка книжок

— Чотири золоті медалі, - сказав він Лізель одного дня, коли вона разом з ним бігала «Овалом Губерта». — Як Джессі Овенс у тридцять шостому.

— Ти досі на ньому схиблений?

Ноги Руді римувалися з його диханням.

— Та ні, але було б класно, скажи? Я б показав усім тим недоумкам, які казали, що я несповна розуму. Щоб вони побачили, що я не дурніший за них.

— Ти справді віриш, що зможеш перемогти у всіх чотирьох змаганнях?

Вони сповільнили біг і зупинилися на фініші. Руді вперся руками в коліна.

— Я мушу.

Шість тижнів він тренувався, а коли в середині серпня настав день фестивалю, небо було сонячно-спекотним і безхмарним. Траву затопили підрозділи «Гітлер’юґенд» і їхні батьки, всюди сновигали буросорочкові лідери. Руді Штайнер був у чудовій формі.

— Глянь, — вказав він. — Он там Дойчер.

Поміж скупченням людей біляве втілення ідеалу «Гітлер’юґенд» роздавало накази двом хлопцям з його підрозділу. Обоє кивали і час від часу виструнчувались. Один з них салютувальним жестом прикрив очі від сонця.

— Хочеш привітатися? — запитала Лізель.

— Ні, дякую. Краще вже потім.

Коли переможу.

Він не промовив уголос, але ці слова, без сумніву, зависли в повітрі, десь між блакитними очима Руді та вказівними руками Дойчера.

Фестиваль почався обов’язковим маршируванням навколо стадіону.

Далі було виконання гімну.

Heil Hitler.

І лише після цього йшли розваги.

Вікову групу Руді викликали для бігу на 1500 метрів, і Лізель побажала йому удачі у звичній для німців манері.

- Hals und Beinbruck, Saukerl.

Вона побажала йому зламати шию і ногу.

Хлопці зібралися на дальньому кінці круглого поля. Хтось розминався, хтось намагався зосередитись, а хтось стояв там, бо їх примусили.

Поруч із Лізель сиділи Барбара, мама Руді, і її молодші діти. Тонке покривало було всипане дітьми і видертою травою.

— Ви бачите Руді? — запитала Барбара. — Він крайній зліва. — Барбара Штайнер була доброю жінкою, а її волосся завжди мало такий вигляд, ніби його щойно причесали.

— Де? — запитала одна з дівчаток. Мабуть Беттіна, наймолодша. — Я ніде його не бачу.

— Крайній. Ні, не там. Он там.

Вони й далі намагалися його розгледіти, аж раптом пролунав стартовий вистріл і з пістолета вихопився димок. Малі Штайнери кинулись до огорожі.

На першому колі вперед вирвалося сім хлопців. На другому їх було вже п’ятеро, а на третьому — четверо. Руді весь час біг четвертим, і так до останнього кола. Чоловік, що стояв праворуч, сказав, що найкраще виглядає другий бігун. Найвищий з усіх.

— Почекай, почекай, — він звернувся до своєї здивованої дружини. — За двісті метрів від фінішу він рване вперед. — Але той чоловік помилявся.

Гігантський розпорядник оголосив, що вони мають пробігти ще одне коло. Він явно не страждав від карткової системи. Він прокричав своє повідомлення, коли групка лідерів перетнула фінішну пряму, і до неї рвонув не другий бігун, а четвертий. Та ще й на двісті метрів раніше.

Руді біг.

Він жодного разу не озирнувся.

Він відривався від суперників, ніби натягував гумовий канат, поки всі надії його переслідувачів на перемогу не луснули, як повітряна кулька. Він летів по біговій доріжці, поки троє інших бігунів виривали одне в одного об’їдки. На фінішній прямій не було нічого, окрім лимонної голови і простору, але, перетнувши лінію, хлопець не зупинився. Він не викинув вгору руки. Навіть не схилився перевести подих. Він пройшов іще з десяток метрів і глянув через плече, як інші бігуни перетинають лінію.

По дорозі до своєї родини він спершу зустрів свого лідера, а тоді перетнувся з Францом Дойчером. Обоє кивнули.

— Штайнер.

— Дойчер.

— Схоже на те, що всі ті забіги стадіоном, які я призначав, пішли тобі на користь, еге ж?

— Схоже на те.

Руді не усміхнеться, доки не переможе в усіх чотирьох змаганнях.