Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
Лізель глянула на Руді, підвелася і поквапилась підійти до дверей, щоб чимшвидше покінчити з тою ніяковою сценою. Двері за нею зачинилися, і тепер вона стояла в коридорі, сам на сам із Розою.
Роза дивилася в інший бік.
— Мамо, що сталося?
Вона обернулась.
— Ти мені не шокай, мала Saumensch! — Лізель прошили її швидкі слова. — Мій гребінець! — З-під дверей витекла цівка сміху і одразу ж затекла назад.
— Мамо?
Обличчя Рози було суворим, але вона усміхалася.
— Де ти, в біса, поділа мого гребінця, дурна Saumensch , мала крадійко? Сто разів тобі казала не брати його, та хіба ти слухаєш? Авжеж не слухаєш!
Розин монолог тривав ще якусь хвилину, поки Лізель припускала, де б міг бути той гребінець. Раптом слова обірвалися, і Роза притягнула дівчинку до себе, лише на кілька секунд. Її шепіт ледве можна було розібрати, навіть так близько.
— Ти сама казала на тебе кричати. Казала, що всі в це повірять. — Вона роззирнулася вправо і вліво, її голос був як голка з ниткою. — Він прокинувся, Лізель. Він прокинувся. — Вона вийняла з кишені подряпаного іграшкового солдатика. — Він просив передати тобі. Це його улюблений подарунок. — Роза вручила їй солдатика, міцно стисла її руку і посміхнулася. До того, як Лізель спромоглася щось відповісти, Роза закінчила їхню розмову. — Ну? Чого мовчиш? Кажи, де ти його кинула?
Він живий, подумала Лізель.
— Не знаю, мамо. Вибач, мамо, я…
— От ніякого з тебе толку! — Вона відпустила її, кивнула і пішла геть.
Якусь мить Лізель стояла на місці. Коридор здавався величезним. Вона роздивилася солдатика, якого тримала на долоні. Інстинкт штовхав її негайно бігти додому, але здоровий глузд був проти. Тож вона запхала пошарпаного солдатика до кишені і повернулася в клас.
Усі вичікували.
— Дурна корова, — пробурмотіла собі під ніс.
Діти знову засміялися. Пані Олендріх до них не приєдналась.
— Що ти сказала?
Лізель було так радісно, що вона почувалася невразливою.
— Я сказала, — з осяйною усмішкою відповіла дівчинка, — дурна корова, — і тієї ж миті рука вчительки ляснула її по щоці.
— Не смій так говорити про свою маму, — сказала пані Олендріх, але на Лізель це ніяк не подіяло. Вона стояла, намагаючись стримати усмішку. Та що їй та Watschen , вона з легкість витримає будь-яку з них. — Повертайся на своє місце.
— Так, пані Олендріх.
Руді, який сидів поряд, насмілився заговорити.
- Ісус, Марія і Йосип, — прошепотів він, — в тебе на щоці відбилася її рука. Велика червона рука. Усі п’ять пальців!
— Ну й нехай, — відповіла Лізель, тому що Макс був живий.
Того дня, коли вона зайшла до кімнати, Макс сидів на ліжку, а здутий м’яч лежав у нього на колінах. Його борода шалено свербіла, і він докладав чимало зусиль, щоб його трясовинні очі залишалися розплющеними. Поряд з подарунками стояла порожня миска з-під супу.
Вони не віталися.
Швидше, зіткнулися краями.
Двері прочинилися, до кімнати увійшла дівчинка, вона стояла і дивилася на порожню миску.
— Мама силоміць залила його тобі в горло?
Він кивнув, задоволений і втомлений.
— А знаєш, суп був смачний.
— Мамин суп? Справді?
Йому не вдалося усміхнутися.
— Дякую за подарунки. — Більше нагадувало легенький ривок кутиком рота. — Дякую за хмару. Твій тато детальніше розповів мені про неї.
Десь за годину Лізель спробувала у дечому зізнатися.
— Ми не знали, що будемо робити, якби ти раптом помер, Максе. Ми…
Він не забарився з відповіддю.
— Маєш на увазі, як позбутися мене?
— Вибач.
— Немає за що вибачатися. — Він не образився. — Ви мали на це право. — Макс кволо бавився здутим м’ячем. — Ви мали право так думати. У вашому випадку мертвий єврей такий же небезпечний, як і живий. А може навіть небезпечніший.
— А ще мені снився сон. — Дівчинка описала його у подробицях, стискаючи в долоні солдатика. Вона вже хотіла знову вибачатися, коли Макс перебив її.
— Лізель. — Він примусив її глянути на себе. — Більше ніколи не вибачайся переді мною. Це я маю перед тобою вибачатися. — Він глянув на всі її подарунки. — Подивись. Скільки подарунків. — Він взяв ґудзика. — А ще Роза казала, що ти двічі, а іноді тричі на день читала мені. — Макс перевів погляд на штори, так, ніби міг дивитися крізь них. Сів трохи вище і затамував з десяток безмовних речень. На його обличчя насунулась тривога і він теж у дечому зізнався дівчинці. — Лізель. — Макс трішки схилився вправо. — Я боюся, — промовив він, — боюся знову заснути.
Вона рішуче заявила:
— Тоді я тобі почитаю. І дам тобі ляпаса, якщо почнеш куняти. Згорну книжку і буду трясти тебе, доки не прокинешся.
Того дня, а потім і вночі, Лізель читала Максові. Він сидів на ліжку, вбирав її слова, і не спав, десь до десятої вечора. Коли Лізель зробила маленьку перерву і відірвалася від «Носія снів» , вона помітила, що Макс спить. Боязко вона тицьнула в нього книжкою. Він прокинувся.
Макс засинав іще три рази. Двічі вона його будила.
У ліжку Лізель він провів ще чотири дні, тоді повернувся на своє місце біля каміну, а потім, в середині квітня — до підвалу. Він видужав, позбувся бороди, до нього повернулися уламки попередньої ваги.
У той час внутрішній світ Лізель видихнув з величезним полегшенням. А зовнішній світ почав хитатися. Наприкінці березня бомби впали на містечко під назвою Любек. Наступним у черзі був Кельн, а дуже скоро бомби долетять і до інших німецьких міст, не оминуть вони і Мюнхен.
Так, начальник стояв у мене за плечима.
— Виконуй, виконуй.
Бомби наближалися, а за ними йшов я.
Щоденник смерті: Кельн
Останні години 30 травня.
Певен, що Лізель Мемінґер міцно спала, коли тисяча бомбардувальників наближалася до Кьольна. Мені ж дісталися п’ятсот його мешканців, може трохи більше. Ще п’ять тисяч металися серед примарних шматків бетону, намагаючись розібрати, де вони і якому будинку належать ті чи інші уламки.
П’ятсот душ.
Я підхоплював їх пальцями, ніби валізи. Або закидав через плече. Лише дітей я виносив на руках.
Коли моя робота скінчилася, небо пожовкло, воно скидалося на обгорілу газету. Якби добре придивився, зміг би розібрати слова, заголовки репортажів, що описували стрімке просування війни та інші фронтові новини. Як би мені хотілося здерти ту газету з неба, зіжмакати її і викинути куди подалі. Але мої руки боліли, і я не міг обсмалити собі пальці, бо попереду було ще стільки роботи.
Як я й думав, більшість із них померли майже одразу. Інші прожили трішки довше. Мені належало відвідати ще декілька місць, побачити різні небеса й зібрати нові душі, тож, коли я пізніше повернувся до Кельна — саме відлітали останні літаки — я помітив одну дивну річ.
Я ніс обгорілу душу дівчинки і похмуро глянув на кислотне сірчане небо. Неподалік стояла групка десятирічних дівчаток. Одна з них вигукнула:
— Що це?
Вона простягнула руку і пальцем вказала на чорний предмет, що повільно опускався згори. Спершу він нагадував чорне перо, що ширяло, пливло по небу. Або клаптик попелу. Тоді почав рости. Та сама дівчинка — з рудим волоссям і розсипом веснянок — знову вигукнула, цього разу виразніше:
— Що це таке?
— Чиєсь тіло, — припустила інша дівчинка. З чорним волоссям, зібраним у коротенькі хвостики, і проділом посередині.
— Ще одна бомба!
Предмет летів занадто повільно, як на бомбу.
Юна душа досі тліла на моїх руках, але я пройшов за дітьми ще кількасот метрів. Як і дівчатка, я прикипів очима до неба. Менше за все мені хотілося дивитися на мертве обличчя моєї ноші. Гарненька дівчина. Тепер уся смерть у неї попереду.
Як і їх, мене заскочив зненацька кинутий в наш бік голос. То був сердитий батько, який заганяв дітей додому. Руда запротестувала. Її веснянки витягнулись у коми.