Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
У фіналі бігу на чотириста метрів він з самого старту вирвався вперед і першим добіг до фінішу, та й двісті метрів він виграв з мінімальним відривом.
— Ще не втомився? — запитала Лізель. Уже минув полудень.
— Звичайно, що ні. — Хлопець важко дихав і розминав ноги. — Що ти таке верзеш, Saumensch? Що ти, в біса, розумієш?
Коли почали викликати бігунів на сто метрів, Руді повільно підвівся і разом з іншими хлопчаками вервечкою рушив до старту. Лізель пішла за ним.
— Агов, Руді. — Вона потягнула його за рукав. — Удачі!
— Я не втомився, — відповів він.
— Я знаю.
Він підморгнув.
Він таки втомився.
У відбірковому забігу Руді сповільнив темп і прибіг другим, а через десять хвилин забіги завершились і оголосили фінал. Двоє його суперників мали грізний вигляд, і Лізель нутром чула, що в цьому змаганні він не переможе. Томмі Мюллер, який на відборі прибіг другим з кінця, приєднався до неї біля огорожі.
— Він переможе, — запевнив Томмі.
— Я знаю.
Ні, не переможе.
Коли фіналісти вишикувались на старті, Руді опустився на коліна і взявся руками викопувати відправну позначку. Лисий у бурій сорочці, не гаячи ні секунди, підійшла до нього і наказала негайно ж припинити. Лізель бачила вказівний палець чоловіка і розгледіла, як на землю падає грязюка, що її Руді струшував зі своїх долонь.
Пролунала команда «приготуватися», і Лізель міцніше вчепилася в огорожу. Один з хлопців стартував передчасно; стартовий постріл пролунав двічі. То був Руді. Розпорядник знову щось йому сказав, і хлопець кивнув. Іще раз, і його дискваліфікують.
Бігуни знову приготувалися, Лізель зосереджено спостерігала і кілька секунд не могла повірити своїм очам. Ще один передчасний старт, і знову той самий бігун. Лізель уже уявляла ідеальний забіг: Руді плентався позаду, але на останніх метрах вирвався вперед. Насправді ж вона побачила, як Руді дискваліфікували. Його провели до краю поля і залишили там самотньо стояти, а його колишні суперники приготуватися бігти.
Порівнялися і рвонули.
Хлопець з вицвілим каштановим волоссям і розмашистим кроком обігнав свого суперника як мінімум на п’ять метрів.
Руді залишився позаду.
Пізніше, коли наблизився вечір, а з Небесної вулиці хтось забрав сонце, Лізель сиділа з другом на тротуарі.
Вони говорили про все на світі — від обличчя Франца Дойчера після того, як Руді пробіг тисячу п’ятсот метрів, до одинадцятирічної дівчинки і коника, якого вона викинула, коли програла змагання з метання диска.
Перед тим як обоє розійшлися по домівках, голос Руді потягнувся і вручив Лізель правду. Якийсь час вона сиділа у неї на плечі, а кілька думок по тому дісталася її вуха.
ГОЛОС РУДІ
— Я зробив це навмисно.
Коли до неї дійшло його зізнання, Лізель мала лише одне запитання:
— Але навіщо, Руді? Навіщо ти це зробив?
Він стояв, впершись рукою в стегно, і нічого не відповів. Жодної реакції, тільки хитро посміхнувся і ліниво поплентав додому. Про той випадок вони більше не говорили.
А от Лізель частенько думала, що б відповів Руді, якби вона його таки дотисла. Можливо, трьома медалями він довів те, що хотів, а може, він боявся програти останній забіг. Врешті, єдине пояснення, яке прийняла дівчинка, підлітковим голосом прозвучало в її голові.
— Тому що він не Джессі Овенс.
Лізель підвелася, щоб іти додому, і лише тоді помітила три медалі з фальшивого золота, що лежали біля неї. Вона постукала в двері Штайнерів і простягнула їх Руді.
— Ти забув.
— Нічого подібного. — Він зачинив двері, і Лізель забрала медалі додому. Вона принесла їх до підвалу і розповіла Максу про свого друга, Руді Штайнера.
— Він справді недоумкуватий, — зробила висновок Лізель.
— Точно, — погодився Макс, але сумніваюся, що він на це купився.
Тоді обоє взялися за роботу — Макс за свої замальовки, а Лізель за читання «Носія снів» . Вона вже наближалася до кінця книжки, де молодий священик після зустрічі з дивною елегантною жінкою почав сумніватися у своїй вірі.
Дівчинка поклала книжку на коліна корінцем догори, і Макс запитав, коли вона планує її дочитати.
— Думаю, за кілька днів.
— А тоді почнеш читати нову?
Крадійка книжок подивилася на стелю.
— Може, й так, Максе. — Вона згорнула книжку і підперла стіну. — Якщо мені пощастить.
НАСТУПНА КНИЖКА
Це не «Словник і тезаурус Дудена», як ви могли подумати.
Ні, словник з’явиться наприкінці коротенької трилогії, а ми дійшли тільки до другої частини. Тут ітиметься про те, що Лізель дочитує «Носія снів» і краде нову книжку під назвою «Пісня у темряві». Як і попередню, вона поцупила її у меровій бібліотеці. Єдиною відмінністю було те, що цього разу вона пішла туди сама. Обійшлася того дня без Руді.
Був ранок, щедрий на сонце і пінисті хмари.
Лізель стояла посеред мерової бібліотеки з жадобою в пальцях і книжковими назвами на губах. Цього разу вона насмілилась пробігти пальцями по корінцях — коротенький спогад першого візиту до цієї кімнати — і, рухаючись уздовж полиць, пошепки промовляла назви багатьох книжок.
«Під вишнею».
«Десятий лейтенант».
Як завжди, її вабило багато книжок, однак, кілька хвилин походивши кімнатою, вона зупинилася на «Пісні у темряві» , найімовірніше тому, що книжка мала зелену обкладинку, а такого кольору в її колекції ще не було. Відтиснутий на обкладинці напис був білим, а між назвою та іменем автора було розміщено малесенький малюнок — флейту. Лізель взяла книжку і вибралася надвір, на ходу кинувши «дякую».
Без Руді вона почувалася досить самотньо, але саме того ранку крадійка книжок чомусь була щасливішою наодинці. Вона взялася за роботу — сіла читати книжку на березі річки Ампер, на безпечній відстані від можливого лігва Віктора Хеммеля і колишньої зграї Артура Берґа. Ніхто не прийшов, ніхто їй не заважав, і Лізель прочитала чотири коротенькі розділи «Пісні у темряві» і була дуже щаслива.
Втіха і задоволення.
Від успішної крадіжки.
За тиждень трилогія щастя скінчилася.
Наприкінці серпня прибув, чи, радше, знайшовся, подарунок.
Надвечір Лізель дивилася, як на Небесній вулиці Крістіна Мюллер стрибає через скакалку. Руді Штайнер на братовому велосипеді різко пригальмував навпроти неї.
— Ти не дуже зайнята?
Вона здвигнула плечима.
— А що таке?
— Думаю, тобі варто поїхати зі мною. — Він кинув свого велосипеда і побіг додому, щоб притягти ще одного. Лізель дивилася, як перед нею крутяться педалі.
Вони виїхали на вулицю Ґранде, і Руді зупинився, вичікуючи.
— Ну, — запитала Лізель, — що сталося?
Руді кудись вказав.
— Подивись уважніше.
Вони потихеньку під’їхали до будинку і зайняли позицію під голубою ялиною. Крізь колючі гілки Лізель розгледіла зачинене вікно і якусь річ, прихилену до шибки.
— Оце…?
Руді кивнув.
Вони довгенько сперечалися, але врешті вирішили, що це треба зробити.
Без сумніву, книжку залишили там навмисне, і, навіть якщо це пастка, вона варта того, щоб ризикнути.
Поміж присипаних синявою гілок Лізель промовила:
— Це робота для крадійки книжок.
Вона кинула велосипеда, оглянула вулицю і перейшла двір. У сутінковій траві ховалися тіні від хмар. То були ями, в які можна провалитися, чи латки додаткової темряви, в яких можна сховатися? Уява штовхнула її в одну з тих ям, і дівчинка полетіла прямісінько в страшні лапища самого мера. Принаймні, ці думки відволікли її і вона дісталася до вікна швидше, ніж сподівалась.