Крадійка книжок

Перша атака, як згодом з’ясувалося, і не була ніякою атакою. Якщо б людям заманулося подивитись на літаки, вони б простояли із задертими головами цілу ніч. Тому й зозуля не кувала по радіо. У «Молькінзькому Експресі» повідомлялося, що якийсь зенітник трохи перенервував на посту. Він присягався, що чув гуркіт літаків і бачив їх на горизонті. Тому й повідомив про атаку.

— Він міг зробити це навмисне, — зауважив Ганс Губерманн. — Хто захоче сидіти на вежі і стріляти в бомбардувальники?

Звісно ж, коли Макс у підвалі продовжив читати статтю, виявилося, що солдата з дивакуватою уявою звільнили від обов’язків. Мабуть його відправили на якусь іншу службу.

— Нехай йому щастить, — сказав Макс. Він трохи йому поспівчував, а тоді взявся за кросворд.

Наступна атака була справжньою.

У ніч на 20 вересня по радіо закувала зозуля, а за нею пролунав глибокий повчальний голос. Серед можливих цілей він назвав і Молькінґ.

На Небесну вулицю знову висипали люди, і тато знову забув свого акордеона. Роза нагадала, щоб він його взяв, але Ганс відмовився.

— Я не брав його минулого разу, — пояснив він, — і ми вижили. — Війна таки розмила границі логіки і забобонів.

Моторошне повітря прослизнуло за ними до Фідлерового підвалу.

— Думаю, сьогодні це вже по-справжньому, — сказав пан Фідлер, тож діти швидко збагнули, що батьки бояться навіть більше за них. І відповіли єдиним відомим їм способом — найменші захникали і заплакали, а підвал ніби сколихнуло.

Навіть із-під землі вони неясно чули, як співають бомби. Повітря тисло на них, ніби стеля, що хоче розчавити землю. Від безлюдних вулиць Молькінґа відкусили шматок.

Роза нестямно вчепилася в руку Лізель.

Дитячий вереск штовхався і розмахував кулаками.

Навіть Руді виструнчився, вдаючи, що йому байдуже, напружуючись, щоб не напружуватись. Руки і лікті боролися за місце. Деякі батьки намагалися заспокоїти своїх малюків. Інші не могли заспокоїтися самі.

— Та вгамуйте вже ту дитину! — обурено вигукнула пані Гольцапфель, але її слова стали ще одним безпомічним зойком у теплому хаосі підвалу. З дитячих очей вирвалися замурзані сльози, а запахи нічного подиху, поту і зношеного одягу варилися, тушкувалися у цьому казані, переповненому людьми.

Лізель, хоча вона й стояла біля мами, довелося кричати.

— Мамо? — Ще раз. — Мамо, ти розчавиш мені руку.

— Що?

— Моя рука.

Роза відпустила її, і, щоб відмежуватись від сум’яття у підвалі, дівчинка розгорнула одну зі своїх книжок і взялася читати. Першою книжкою в її купці був «Свистун», і, щоб краще зосередитись, вона прочитала вголос.