Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
Тато приніс від умивальника вологу шматинку і приклав її до коліна дівчинки.
— Пече? — Його сріблясті очі були турботливі і спокійні. Переляк, яким вони сповнилися, легко можна було прийняти за турботу про її розбите коліно.
Роза кинула через всю кухню:
— Мало воно пече. Але буде їй урок.
Партієць випростався і засміявся.
— Сумніваюся, що вона чогось там навчиться, пані…?
— Губерманн, — поморщилося картонне обличчя.
— Пані Губерманн, мені здається, що вона сама може навчити . — Він показав дівчинці усмішку. — Всіх тих хлопців. Правда ж, юна пані?
Тато потер шматиною рану, і Лізель замість відповіді скривилася. Тепер заговорив Ганс. Він тихенько вибачився перед нею.
Тоді запала ніякова тиша, і партієць пригадав свої обов’язки.
— Якщо ви не проти, — почав він, — я хотів би оглянути ваш підвал — це потребуватиме не більше двох хвилин, — щоб перевірити, чи підійде він для бомбосховища.
Тато ще раз зачепив розбите коліно.
— У тебе тут іще й величенький синець, Лізель. — І байдужно відповів навислому над ним партійцю. — Звичайно. Перші двері справа. Дуже перепрошую за безлад.
— Не переймайтеся, думаю, у вас не гірше, ніж в інших підвалах, які я сьогодні обійшов… Ці?
— Саме так.
Найдовші три хвилини в історії Губерманнів
Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова. Лізель гарячкувала: у неї запеклися коліно, груди, м’язи рук. Сумніваюся, що хтось із них наважився подумати про те, що вони робитимуть, якщо їхній підвал визнають придатним для бомбосховища.
Спершу вони мали пережити перевірку.
Вони прислухалися до кроків нациста, що відлунювали у підвалі. Шурхотіла рулетка. Лізель ніяк не могла відігнати думку про Макса, що сидів під сходами, згорнувшись клубочком, тримаючи в руках книжку своїх замальовок, яку він притис до грудей.
Тато підвівся. У нього виникла ідея.
Він вийшов у коридор і вигукнув:
— Ну як там, усе добре?
Відповідь підіймалася східцями, над головою Макса Ванденбурґа.
— Ще одну хвилинку!
— Може, хочете кави або чаю?
— Ні, дякую.
Тато повернувся і звелів Лізель принести книжку, а Розі — почати куховарити. Він вирішив, що їм не варто просто сидіти і кусати лікті.
— Ну ж бо, — сказав він якомога голосніше. — Рухайся, Лізель. Мені начхати, чи болить тебе коліно, чи ні. Ти мусиш дочитати книжку, сама ж казала.
Лізель намагалася тримати себе в руках.
— Так, тату.
— Ну, чого ти так довго? — Вона добре бачила, що тато доклав неабияких зусиль, щоб їй підморгнути.
У коридорі вона ледь не зіткнулася з партійцем.
— Не поладнала з татом, еге ж? Не переймайся. У мене з дітьми теж так буває.
Вони розійшлися в різні сторони. Лізель піднялася до своєї кімнати, зачинила двері і впала на коліна, не зважаючи на посилення болю. Спершу вона почула вердикт — їхній підвал був недостатньо глибоким, а тоді прощання, одне з яких було кинуто в коридор.
— Бувай, навіжена футболістко!
Лізель згадала про манери.
- Auf Wiedersehen! До побачення!
«Носій снів» плавився у її руках.
Якщо вірити татовим словам, тієї миті, коли партієць зачинив за собою двері, Роза розтанула біля плити. Вони зайшли по Лізель, разом спустилися до підвалу і відсунули гарно розвішані полотна і добре розставлені банки з фарбою. Макс Ванденбурґ зіщулився під сходами, стискаючи, ніби ножа, свої ржаві ножиці. Його пахви залило потом, а слова, ніби ранки, посипалися з губ.
— Я б ними не скористався, — тихенько промовив він. — Я… — Він приклав ржаві вушка до чола. — Мені дуже шкода, що вам довелося пройти через це.
Тато запалив цигарку. Роза забрала ножиці.
— Ти живий, — сказала вона. — Ми всі живі.
Вибачення вже давно запізніли.
Schmunzeler
За якусь хвилину у двері забарабанив новий відвідувач.
— Господи Боже, ще один!
Умить повернулася тривога.
Макса знову заховали за полотнами і банками.
Роза видерлася східцями нагору, але цього разу, коли вона відчинила двері, за ними не було нациста. На порозі стояв не хто інший, як Руді Штайнер. З лимонним волоссям і гарними намірами.
— Я прийшов, щоб перевірити, як там Лізель.
Коли дівчинка почула його голос, одразу кинулася нагору.
— З цим я сама розберусь.
- Її хлопець, — пояснив тато банкам з фарбою. І випустив іще одну хмарку диму.
— Він не мій хлопець, — заперечила Лізель, але досить добродушно. Вона не могла лютувати, адже якусь хвилину тому усі вони були за крок від свого кінця. — Я йду нагору тільки тому, що будь-якої миті мама почне кричати.
— Лізель!
Дівчинка була на п’ятій сходинці.
— Я ж казала.
Коли вона підійшла до дверей, Руді переступив з ноги на ногу.
— Я прийшов перевірити… — Він затнувся. — Що це за запах? — Він принюхався. — Ти що, там курила?
— Ой. Я сиділа з татом.
— А ви маєте цигарки? Ми могли б їх продати.
Лізель не мала настрою для таких балачок. Вона сказала тихенько, щоб не почула мама.
— Я не краду у свого тата.
— Але ти крадеш в інших.
— Чого так тихо? Давай голосніше!
Руді показав їй schmunzeln.
— Бачиш, що крадійство робить з людьми? Ти вся на нервах.
— Ніби ти ніколи нічого не крав.
— Крав, але від тебе аж тхне крадійством. — Він не на жарт розійшовся. — Може, то справді не цигарковий дим. — Руді нахилився до неї і посміхнувся. — Так пахнуть злочинці. Тобі варто прийняти ванну. — Він обернувся і гукнув до Томмі Мюллера: — Агов, Томмі, підійди-но сюди і понюхай її!
— Що ти сказав? — Ото покладися на Томмі. — Я тебе не чую!
Руді похитав головою в бік Лізель.
— Жодного толку.
Вона взялася зачиняти двері.
— Щезни, Saukerl, ще тебе мені зараз бракувало.
Вельми задоволений собою, хлопець повернувся на вулицю. Вже біля поштової скриньки він пригадав, що хотів перевірити. Повернувся на кілька кроків.
- Alles gut, Saumensch? Я маю на увазі твоє коліно.
Червень. Німеччина.
Ще крок, і все розвалиться.
Але Лізель цього не знала. У її підвалі не знайшли єврея. Її прийомних батьків не забрали, і до обох досягнень вона доклала своїх зусиль.
— Усе добре, — відповіла Лізель, та говорила вона аж ніяк не про своє коліно.
У неї все було добре.
Щоденник смерті: парижани
Прийшло літо.
У крадійки книжок усе було чудово.
А в мене було небо кольору євреїв.
Коли їхні тіла припиняли шукати цілини у дверях, повставали їхні душі. Коли їхні нігті шкрябали дерево, а іноді навіть упивалися в нього під натиском всеохопного розпачу, їхні душі летіли до мене, простісінько мені на руки, і ми вибиралися з тих душових на дах, а далі — вгору, в обійми неосяжної вічності. Мені відправляли їх без ліку. Хвилина за хвилиною. Душ за душем.
Ніколи не забуду свій перший день в Освенцимі, свій перший прихід до Маутгаузену. Там, у Маутгаузені, мені часто доводилося підбирати їх на дні високого урвища, коли їм не вдавалося втекти. Там лежали поламані тіла і мертві добрі серця. Та все-таки це було краще за газ. Декого з них я ловив, поки вони ще були у польоті. Врятував, думав я, тримаючи в повітрі їхні душі, поки все інше — їхня тілесна оболонка — важко вдарялося об землю. Усі були легенькими, ніби горіхові шкаралупки. Небо у тому місці затягнуло димом. Запах як від печі, але дуже холодний.
Я здригаюся, пригадуючи все це, і намагаюся стерти з пам’яті.
Я дмухаю на руки, щоб зігріти їх.
Однак нелегко зберегти тепло, коли душі не припиняють тремтіти.
Боже.
Коли думаю про них, я завжди промовляю це ім’я.