Крадійка книжок

Хлопець розвернувся з м’ячем, і в ту мить на нього налетіла Лізель — вони з такою силою врізалися одне в одного, що гра одразу ж припинилася. М’яч відкотився в сторону, а гравці збіглися до них. Лізель однією рукою трималася за розбите коліно, іншою — за голову. Клаус Беріґ вхопився за праву гомілку, скривився і почав лаятись.

— Де вона? — Він сплюнув. — Я її вб’ю.

Та яке там вбивство.

Усе було набагато гірше.

Люб’язний партієць побачив, що сталося, і діловито подріботів до них.

— Що тут трапилось? — запитав він.

— Та вона навіжена. — Клаус вказав на Лізель, і чоловік допоміг їй піднятися. Його тютюновий подих кинув їй в обличчя закіптявілу жменю піску.

— Мабуть, сьогодні вже не зможеш грати, мала, — сказав він. — Де ти живеш?

— Зі мною все добре, — відповіла Лізель, — чесно. Я сама можу дійти. — Тільки відчепись від мене. Відчепись!

Ось тоді і вступився Руді, вічний заступник.

— Я відведу тебе додому, — сказав він. І чого б йому для різноманітності не запхати носа у свої власні справи?

— Усе добре, — запевнила дівчинка. — Грай собі далі. Я сама дійду.

— Ні, ні. — Він не хотів нічого слухати. От упертюх! — Та це дві хвилини.

Їй знову довелося думати, і в неї знову з’явилася ідея. Руді взявся її підводити, а вона умудрилася знову впасти, цього разу на спину.

— Тата, — промовила Лізель. Вона помітила, що небо було насиченого синього кольору. І жодного натяку на хмаринки. — Руді, можеш покликати мого тата?

— Будь тут. — Глянув праворуч і вигукнув: — Томмі, наглянь за нею. Не дозволяй їй рухатися.

Томмі кинувся виконувати.

— Я нагляну за нею, Руді. — Він стояв над нею, посмикувався і намагався стримати усмішку, а Лізель спостерігала за партійцем.

За хвилину над нею спокійно схилився Ганс Губерманн.

— Тату.

На його губах заграла розчарована посмішка.

— Мені завжди було цікаво, коли це станеться.

Тато підняв її і повів додому. Гра продовжилась, а нацистів відділяли від Губерманнів лише кілька будинків. В одному їм не відчинили. Руді знову вигукнув:

— Пане Губерманн, вам допомогти?

— Ні, ні, грайте далі, пане Штайнер. — Пан Штайнер. Її тата просто неможливо не любити.

Уже вдома Лізель розказала новину. Намагалася знайти щось середнє між мовчанкою і відчаєм.

— Тату.

— Нічого не кажи.

— Партійці, - прошепотіла дівчинка. Тато зупинився. Він подолав нестерпне бажання відчинити двері і визирнути на вулицю. — Вони перевіряють підвали, щоб зробити там бомбосховища.

Тато посадив її.

— Кмітлива дівчинка, — сказав він і покликав Розу.

У них була хвилина, щоб вигадати якийсь план. Шелестіння думок.

— Можемо сховати його у кімнаті Лізель, — запропонувала мама. — Під ліжком.

- І це твій план? А якщо вони захочуть обшукати ще й кімнати?

— А в тебе є кращий?

Уточнення: у них не було хвилини.

У двері будинку 33 на Небесній вулиці сім разів дрібненько забарабанили, і в них уже не було часу когось кудись переховувати.

Голос.

— Відчиніть!

Їхні серця вистукували навперебій, змішуючи свої ритми. Лізель спробувала з’їсти своє. Але смак серця не дуже її заспокоїв.

- Ісус, Марія… — прошепотіла Роза.

Цього дня усе було в руках тата. Він поквапився до дверей підвалу і кинув униз попередження. Повернувшись, заговорив швидко, на одному диханні.

— Послухайте, немає часу хитрувати. У нас є сотні способів його відволікти, але зараз маємо лише один вихід. — Він глянув на двері і докінчив: — Нічого не робити.

Не такого плану чекала Роза. Її очі розширилися.

— Нічого не робити? Ти що, з глузду з’їхав?

У двері знову забарабанили.

Тато не відступав.

— Нічогісінько. Ми навіть не підемо за ним до підвалу — нізащо в світі.

Час сповільнився.

Роза здалася.

Здушена горем, вона похитала головою і пішла відчиняти двері.

— Лізель, — татів голос порізав її на шматки. — Головне, поводься спокійно, verstehst?

— Так, тату.

Вона спробувала зосередитись на своєму розбитому коліні.

— Ага!

На порозі мама досі питала про причину перевірки, а люб’язний партієць уже запримітив Лізель.

— Навіжена футболістка! — Він усміхнувся. — Як там твоє коліно? — Зазвичай нацистів уявляють не такими життєрадісними, але цей чоловік, очевидно, був дуже веселим. Щойно він зайшов до кухні, як одразу схилився над дівчинкою, ніби оглядаючи її рану.

«Він знає? — подумала Лізель. — Може, він нюхом чує, що ми ховаємо єврея?»