Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Війна — як тутешнє життя... Усе те саме, тільки смертей більше... Слава Богу, у мене тепер інший світ, і він затулив той. Це світ книжок, музики, він мене порятував. Не там, а тут почав розбиратися: де я був, що зі мною і в мені відбувалося? Але думаю про це сам, не ходжу до «афганських» клубів. Не уявляю, щоб я пішов до школи і розказував про війну, про те, як із мене, ще не сформованої людини, ліпили вбивцю та ще щось таке, що хотіло тільки їсти і спати. Я ненавиджу «афганців». Їхні клуби схожі на армію. Ті самі армійські штучки: нам металісти не подобаються — ходімо, хлопці, натовчемо їм пику! Гомиків віддухопелимо! Це той шматок мого життя, від якого хочу відокремитися, а не злитися з ним. У нас жорстоке суспільство... Живе воно за жорстокими законами... Раніше я цього не помічав.
Якось у шпиталі ми накрали феназепаму... Його застосовують для лікування душевнохворих... Доза — одна-дві таблетки... Хто з’їв десять, хто — двадцять... О третій годині ночі одні пішли на кухню посуд мити. А він був чистий. Інші сиділи і похмуро грали в карти... А ще один оправлявся просто на подушку... Повний абсурд! Медсестра перелякана втекла. Викликала караул.
Такою ця війна лишилася в моїй пам’яті. З одного боку, повний абсурд... (Мовчить.) А з іншого — ми робили там те, після чого не потрапиш до раю...
Рядовий,
оператор-навідник
— Народила двійню, два хлопчики... Але він у мене один із тієї двійні лишився...
До вісімнадцяти років, до повноліття, поки не надійшла повістка в армію, ми з ним стояли на обліку в Інституті охорони материнства. Хіба таких солдатів потрібно було до Афганістану посилати? Правильно мені сусідка дорікала: «Не могла зібрати пару тисяч і дати хабара?» Хтось дав і врятував сина. А мого замість нього відправили. А я не розуміла, що грошима треба рятувати сина, я його душею рятувала.
Приїхала до нього на присягу. Бачу: не готовий він до війни, розгублений. Ми з ним завжди були відверті:
— Ти не готовий, Колю. Буду просити за тебе.
— Мамо, не клопочись і не принижуйся. Ти гадаєш, це когось зворушить, що я не готовий? Хто тут на ці речі зважає?
Усе ж домоглася прийому в командира батальйону. Почала просити:
— Син у мене єдиний... Якщо щось трапиться, я не зможу жити. А він не готовий. Бачу: не готовий.
Він співчутливо поставився:
— Зверніться до свого військкомату. Якщо мені надішлють офіційні папери, я його до Союзу розподілю.
Літак прилетів уночі, а о дев’ятій ранку я вже прибігла до військкомату. Військком у нас товариш Гарячев. Він сидить, розмовляє по телефону. Я стою.
— Що у вас?
Розповідаю. Тут дзвінок. Він бере слухавку, а мені:
— Жодних паперів писати не буду.
Молю його, на коліна стаю. Готова руки йому цілувати:
— Він же в мене єдиний...
Навіть із-за столу не підвівся. Іду і все одно прошу:
— Запишіть моє прізвище...
У мене все одно надія: може, він подумає, може, він перегляне справу сина, не кам’яний же?
Минуло чотири місяці. У них там пришвидшені тримісячні курси, і син уже пише з Афганістану. Якихось чотири місяці... Усього одне літо...
Вранці йду на роботу... Я спускаюся сходами вниз, а вони мені назустріч... Троє військових і жінка. Військові йдуть попереду, і кашкет кожен на лівій напівзігнутій руці несе. Звідкись я знала, що то траур. Знак жалоби... Я тоді не вниз, а нагору побігла. І вони, мабуть, зрозуміли, що то мати. Вони теж нагору... А я тоді — в ліфт і вниз... Мені треба вискочити на вулицю, втекти! Врятуватися! Нічого не чути. Нічого! Поки я доїхала до першого поверху — ліфт зупинявся, заходили люди, — вони вже там стоять і чекають на мене. Натискаю кнопку і нагору... На свій поверх. Чую, як вони заходять... Ховаюся в спальні. Вони — за мною... Кашкети на руках...
І один із них — військком Гарячев... Поки в мене стало сил, я, наче кішка, на нього кидалася і кричала:
— Ви увесь у крові мого сина! Ви увесь у крові мого сина!
Він, правда, мовчав, я його навіть ударити хотіла. Він мовчав. А потім уже нічого не пам’ятаю...
До людей мене потягнуло за рік. А до цього сама та й сама, мов прокажена. Я помилялася: люди не винні. Але мені тоді здавалося, що всі вони винні в смерті мого сина: і знайома продавчиня в булочній, і незнайомий таксист, і військком Гарячев — усі винні. Тягло мене не до цих людей, а до таких, як я. Ми на кладовищі знайомилися, біля могилок. Надвечір, після роботи, одна мати з автобуса поспішає, інша вже сидить біля свого каменя, плаче, третя огорожу фарбує. Розмови в нас про одне... Про дітей... Тільки про них і говоримо, ніби вони живі. Я ці розмови всі напам’ять знаю...