Скарб Солоного лиману

Мертва голова — наш гість

Хоч би яка халепа сталася в нащому сьомому класі, звинуватять у ній обов´язково нас. Ну, приміром, у когось під партою закумкає жаба, заскавчить песенятко або звідкілясь випурхне горобець — винен лише я або мій найліпший друг Ігор. Хоча ми частенько ні про що сном-духом не відаємо. Щоправда, не завжди.

У зимову хурделицю поспішаєш, бува, до школи, гульк — під парканом якась пташина ледь ворушиться: замерзає бідолашна. Куди її? Звісно — у кишеню. А у потерпілої хоч би тобі крихітка терпіння була. Ледве прочуняє, відразу ж пручатися починає. Притримуєш її у кишені, притримуєш — терпи, мовляв, до дзвоника, а вона вже й клюється, а то, дивись, писне, а ще гірше — випурхне з кишені. Пташині що — у кватирку і на волю, а мені двійки! Та що поробиш? Терплю!

Але цього разу вже ніхто нічого не скаже, бо всі бачили, як того вересневого ранку у відкрите вікно до нашого класу залетіло якесь руде створіння. Відразу навіть не можна було роздивитися, що то таке.

Невідома істота зробила над нашими головами чудове коло і рішуче спікірувала на Ігоревого «бізона» — рудий пошарпаний ранець із телячої шкіри. Від несподіванки клас завмер, а у мене аж подих перехопило: поруч, тільки руку простягни, сидів великий-превеликий з товстезним черевцем метелик. На його брунатно-жовтій спині чітко вирізнявся малюнок — череп і схрещені кістки. Я одразу впізнав гостя.

— Мертва голова!!! — заволав я і вже підняв був руку, щоб схопити здобич, коли метелик — пурх, тільки його й бачили…

Наш класний керівник, учитель зоології Іван Дем´янович, на уроці якого трапилася ця пригода, зняв окуляри й почав їх ретельно витирати.

— Сергій не помилився, — нарешті сказав він, — наш клас справді відвідав рідкісний представник фауни, дуже цікава комаха, метелик мертва голова. Діти, мене дивує одне: як він потрапив до нас? Відомо, що цього метелика завжди приваблює медовий дух, а от якраз медом, на мою думку, в нашому класі й не пахне. А втім, — учитель спритно почепив окуляри на перенісся і уважно подивився на Ігоря. — Принеси, Ігоре, твій ранець, — попросив він його.

Мій товариш примостив на краєчку вчительського столу свого «бізона», а сам виструнчився, чекаючи, що буде далі.

— Чесно признавайся, хлопче, що тримаєш отутечки, — учитель поплескав рукою по підозріло опуклому боці ранця.

— Ні-і-чого такого, — пересмикнув плечима Ігор. — Ну, зошити, підручники, різні коробочки для колекцій та ще книжка «Медоноси». В бібліотеці взяв для свого дідуся. Він пасічник.

— Більше нічого?

— Ні-і-і, — якось невпевнено протягнув Ігор.

— Мене все ж дивує, чому саме до тебе завітав наш гість? — допитувався учитель.

— А мене зовсім не дивує, Іване Дем´яновичу. Познайомитись прилетів, — не змигнувши оком, відповів Ігор, — я ж юннат, і в моєму ранці книжка про запашні квіти. Не сяде ж метелик на портфель Валька, — кивнув він на сусідню парту, — там у нього нічого цікавого для метелика немає.

Що не кажи, а мій друг умів викрутитися…

Коли Ігор уже сидів за партою, Іван Дем´янович продовжив розповідь про нашого гостя.