Вибрані твори. Том III

Валпол (гукає до нього). Він поїхав машиною, чоловіче, вже далеко звідси. Ви не можете... (Втихаючи). Дарма!

Ріджон. Обоє, справді, приємні люди. Зізнатись, я боявся стрінути якого-небудь шахрая. Але він по-своєму майже такий самий чарівний, як і вона на свій лад. І він безперечно геніальна людина! Це з тих хворих, яких, справді, варто рятувати. Хтось інший повинен поступитись своїм місцем, але в усякому разі легше буде викинути гіршу людину.

Сер Патрік. А ви в цьому певні?

Ріджон. Ну, годі вже вам, сер Педді, бурчати. Давайте краще вип’ємо!

Сер Патрік. Ні, дякую вам.

Валпол. А ви нічого лихого не бачите в Дюбеда, Б. Боннінґтоне?

Б. Боннінґтон. О, чарівний молодий чоловік! До того ж, кінець кінцем, що може бути лихого в ньому? Гляньте на нього. Що може бути лихого в ньому?

Сер Патрік. Є дві речі, за які можна вважати кожну людину за лиху. Одна з них — гроші. А друга — жінка. Доки ви не знаєте, як людина поводиться щодо цих двох речей, ви нічого не знаєте про неї.

Б. Боннінґтон. Ах ви цинік, цинік!

Валпол. Ну, щодо грошей, то з ним усе гаразд, як у даному разі, так і взагалі. Перед обідом він говорив зі мною цілком щиро про грошову скруту артиста. Він каже, що в нього нема ніяких пороків, і він дуже ощадливий, але що є однє марнотратство, якому він все ж не має змоги опиратись — це одягати гарно свою дружину. Отже, я сказав, раптом випаливши: «Дозвольте мені запропонувати вам позику в двадцять фунтів, — заплатите мені, коли досягнете тихої пристані». Він узяв їх, як личило справжній людині; і було приємно бачити, як щасливо засяяв він, бідний чоловік.

Б. Боннінґтон (слухаючи Валпола з усе більшою й більшою тривогою). Але... але... але... Коли саме це було, хотів би я знати?

Валпол. Коли ми стрілися з вами там унизу, біля річки.

Б. Боннінґтон. Але, любий мій Валполе, він тоді ж позичив і в мене десять фунтів.

Валпол. Що?

Сер Патрік (бурчить).

Б. Боннінґтон (виправдуючись). Ну, ну, ледве чи це була справжня позика, бо він сказав, що сам Бог відає, коли він міг би заплатити мені. Я не міг відмовити. Він натякнув, що місіс Дюбеда симпатизує мені.

Валпол (мерщій). Ні, то він про мене сказав.

Б. Боннінґтон. Напевне, не про вас. Ваше ймення не згадувалось між нас. Він так заклопотаний своєю працею, що повинен залишати більшу пору її саму; і бідний наївний молодий чоловік — він, звичайно, й не уявляє собі мого становища або того, як я зайнятий — справді хотів дати мені нагоду погомоніти з нею.

Валпол. Точнісінько те саме сказав він і мені.

Б. Боннінґтон. Те, те, те! От так штука! (Дуже збентежений встає, йде до поручнів і засмучено споглядає краєвид).

Валпол. Слухайте сюди, Ріджоне. Це вже стає серйозною справою.

Бленкінсоп повертається назад, дуже збентежений і пригнічений, намагаючись бути спокійним.

Ріджон. Ну що, наздогнали його?

Бленкінсоп. Ні! Вибачте, що я отак зірвався й побіг. (Він сідає в кінці столу поблизу стільця Блумфілда Боннінґтона).

Валпол. Що-небудь трапилось?

Бленкінсоп. Та ні. Пусте! Трохи навіть кумедно. Але нічого не поробиш. Байдуже!

Ріджон. Щось виникло у вас з Дюбеда?

Бленкінсоп (майже надломленим голосом). Я знаю, було б це тримати про себе. Не можу вам і сказати, Ріджоне, до чого мені соромно тут на обіді, після всієї доброти, що я мав від вас, виставляти все своє вбозтво та злидні. І не тому, що я боюся, щоб ви не покликали мене вдруге; але це все так зневажливо. І я так бадьоро себе почував цілий вечір навіть у цій своїй одежі (хоч вона, як бачите, все ще цілком пристойна), забувши за всі свої тривоги, так, як це бувало за давніх часів.

Ріджон. Але що саме сталося?

Бленкінсоп. Та нічого. Дуже кумедно вийшло. Я ледве вишкрябав чотири шилінґи для цієї скромної прогулянки; сюди дістатись мені коштувало шилінґ і чотири пенси. Отже, Дюбеда попросив у мене позичити йому півкрони, щоб дати гостинця покоївкам, що вартували одежу й допомагали його дружині одягтись. Він сказав, що йому потрібно це на п’ять хвилин, доки не візьме свого гаманця в дружини. Ну, звичайно, я йому позичив. А він забув мені їх повернути. І тепер у мене назад на дорогу тільки два пенси.

Ріджон. О, не зважайте на це.

Бленкінсоп (рішуче його спиняє). Ні, ні. Я знаю, що ви хочете сказати, але я їх не візьму. Я ніколи не позичав і пені, і ніколи й не позичу. В мене нічого не лишилось, опріч друзів, і я не хочу їх продавати. Коли кожен з вас, стрінувшись зі мною, боятиметься, що вся моя люб’язність скерована тільки на те, щоб позичити п’ять шилінґів, то це буде для мене кінець усього. Я швидше попрошу у вас, Коллі, старий костюм, ніж зневажу, заговоривши з вами десь на вулиці у своєму старенькому костюмі, а грошей у вас не позику. Я проїду залізницею, скільки можна буде проїхати за два пенси, а далі пройду пішки.