Вибрані твори. Том III

Ріджон (витріщивши на нього очі). Ви не розумієте, яку гидоту мені пропонуєте? Але не сподівайтесь щось одержати від мене.

Луї. Ну, яка ж гидота може бути тут? Це цілком безпечно. Я можу вас забезпечити дивідендами.

Ріджон. Чи можу я додати до цього, що це безчесно?

Луї. Ну, певна річ; я й не натякнув би про це, коли б мені не потрібні були гроші.

Ріджон. Ну, справді. То ви пошукайте іншого способу їх роздобути.

Луї. Можна вас зрозуміти, що ви відмовляєте?

Ріджон. Мене зрозуміти!.. (Не стримуючи свого обурення). Авжеж, я відмовляю вам, чоловіче. За кого ви вважаєте мене? Як ви відважились зробити мені таку пропозицію?

Луї. А чому ні?

Ріджон. Фу! Ви не зрозуміли б, коли б я спробував вам і пояснити. Ну, то раз і назавжди: я вам не позичу й шеляга. Я був би радий допомогти вашій дружині; але позичити вам гроші, це не значить прислужитися їй.

Луї. О, коли ви так гаряче бажаєте допомогти моїй дружині, я скажу, що ви можете зробити. Ви можете вмовити ваших пацієнтів, щоб вони купили деякі мої речі або замовили мені кілька портретів.

Ріджон. Мої пацієнти потребують мене як лікаря, а не як комісіонера.

Стукіт у двері. Луї байдуже йде відчинити, дорогою все ще розмовляючи.

Луї. Але ви ж мусите мати на них великий вплив. Ви мусите знати багато всяких подробиць про них — всяких інтимних відомостей, яких вони не хотіли б розголошувати. Вони не одважаться вам відмовити.

Ріджон (спалахнувши). Ну, знаєте!

Луї (відчиняє двері й впускає сера Патріка, сера Ралфа та Валпола).

Ріджон (все ще шаленіючи). Слухайте, Валполе. Я прийшов сюди не більш як на хвилин десять, і він уже пробував позичати в мене сто п’ятдесят фунтів. Потім він умовляв, щоб я дав йому грошей, шантажуючи його дружину; а ви допіру перебили нашу розмову, коли він переконував мене підбити пацієнтів, щоб вони замовляли йому малювати портрети.

Луї. Ну, Ріджоне, невже так поводяться чесні люди? Я звертався до вас з повною довірою.

Сер Патрік. Ми всі маємо поговорити з вами, молодий чоловіче, у повній довірі.

Валпол (вішаючи свого капелюха на єдиний вільний кілочок з вішалки). За півгодини ми всі повинні бути вдома, Дюбеда. Отже, не лякайтесь: ви дуже мила людина, і ми всі вас любимо.

Луї. О, чудесно, чудесно. Прошу сідати, де хто може. Беріть те крісло, сер Патріку. (Показує на крісло, що стоїть на естраді). Уф-ф! (Допомагає йому вибратись; сер Патрік бурчить і сідає в крісло). А ось і для вас, Блумфілде Боннінґтоне. (Сер Ралф дуже вражений таким невимушеним поводженням; але Луї, зовсім не зважаючи на його настрій, бере велику книжку й подушку з канапки, кладе на естраду й садовить його від сера Патріка праворуч; Б. Боннінґтон, протестуючи, сідає). Дозвольте мені ваші капелюхи! (Він запросто забирає в Б. Боннінґтона капелюха й надягає його замість шапочки кардиналової на голову покладеного на підлогу манекена, тим самим знизивши гідність цілого конклаву. Потім дістає з-під стіни стільця для піаніно й пропонує його Валполові). Нічого не маєте проти нього, Валполе? (Валпол бере стільця, засовує руку в кишеню, шукаючи портсиґара. Не знайшовши його, він згадує про втрату).

Валпол. До речі, чи не міг би я потурбувати вас щодо портсиґара, коли ваша ласка?

Луї. Якого портсиґара?

Валпол. Золотого, що я його запропонував був вам у ресторані «Зірка й підв’язка».

Луї (здивовано). Невже то ваш?

Валпол. А так.

Луї. Мені страшенно шкода, милий друже. Я сам дивувався, не знавши, кому він належить. Мені прикро зізнатись, що від нього тільки й лишилося. (Він піднімає свою блузу, виймає з жилетки квитка й подає його Валполові).

Валпол. Квиток про заставу.

Луї (запевняючи). Він цілісінький, ви ж знаєте, його можуть продати тільки за рік. Зізнатись, мій любий Валполе, мені дуже шкода. (Він чистосердно кладе свої руки на плечі Валполові й дивиться йому просто в вічі).

Валпол (зітхаючи, сідає на стільця). Не варто про це згадувати. Це тільки додає до вашої принадности.