Вибрані твори в двох томах. Том I

— Ай справді! — жвавіше блискає очима сержант. — Ото було б добре!..

Валерик сідає до столу. Богомолов довго думає, тре високого бурого лоба, хмурить брови, бо не звик свої думки іншим диктувати. Далі каже:

— Отак і пиши… Добрий день чи вечір, мої рідні Люда і Сергійко… — І тут же пояснює: —Люда — це дружина моя, а Сергійко — син… Трохи менший за тебе. Тільки ти темно-русий, а в Сергійка волосся зовсім біле, як льон. Він ще тільки в першому класі, а читає, як дорослий. А скільки тих віршів знає напам'ять! Якось навіть зі шкільної сцени їх розказував…

Богомолов замислюється, і знову в його очах плаває сива туга, а обличчя навіть блідне.

— Чи живий він, мій Сергійко?.. Я тобі скажу, Вовчику: якщо вже прийшла до нас оця війна, хай вона буде тричі проклята, і якщо хтось має в ній загинути, то краще — я, а Сергійко нехай живе… І ти щоб жив. І всі такі діти, як ти і мій Сергійко. Бо хіба ж це справедливо? Тільки-тільки очі почали на світ дивитись, а смерть приходить і закриває їх навіки! Справедливо, Валерику?..

Богомолов гаряче дихає, на скронях і неголених щоках проступають плямами густі рум'янці.

— Нікому не треба помирати, — суворо каже Валерик. — Ні вам, ні Сергійкові… Хай Гітлер здихає з усіх своїм кодлом!..

— Він-то здохне, це — факт, але скільки ж і нашого люду виляже!.. Ну, нічого, жодна краплина нашої крові не минеться йому марно!..

В землянці зависає тяжка мовчанка. Валерик нагадує:

— Та що ж писати далі?

— Ага, — спохватився Богомолов, — пиши…

І він знову диктує сумним голосом. Розпитує дружину та сина, як живуть, передає поклони родичам і знайомим. Нехитрий лист, але весь зітканий з тривог і печалі.

А про себе — лише кілька слів:

— Воюю… живий-здоровий… тільки дряпнуло трохи праву руку, тому й не пишу оце сам, а сиджу та диктую, а записує мій фронтовий друг…

Неправду сказав про себе Богомолов, не дряпнуло його, а цілий шмат тіла вирвало з руки. Але не хоче засмучувати своїх рідних. Не хоче!.. А в самого в очах така туга, що аж через край хлюпає. Бо він же знає, що й листа цього пише про всяк випадок. Звертається до дружини й до сина як до живих, а сам, певне, думає, що їх уже й на світі немає. Пише на стару домашню адресу, а може, той будинок давно вже розтрощила ворожа бомба! Повідомляє, що воює, але й словом не заїкнувся про те, що перебуває біля самого Севастополя, де вдень і вночі земля горить під ногами.

Валерик почуває жаль до цього дужого і мужнього чоловіка. Йому хочеться чим-небудь втішити його, але не знаходить слів… Та й незручно якось втішати старшого…

Хлопець несе лист-трикутничок, щоб передати з попутною машиною до порту, на корабель, який повезе його на Велику землю, а сам все думає про Богомолова…

Та й не тільки про нього. І навіть уже не про нього, а про інше, що, правда, все-таки з ним зв'язане…

І сам не збагне до пуття Валерик, коли в нього те бажання народилося. Зринуло якось несподівано і тепер не дає спокою. І чому воно народилося? Звідки взялося?..

Та звідки ж?.. Мабуть, від комісара Єхлакова. Бо це ж він сказав, що ворога треба бити і кулею, і словом! А може, — від учителя в Чоргуні… Чи від школи, від прочитаних книжок? Важко сказати. Але Валерикові хочеться й самому щось написати…