Гора між нами

Я не чув кроків та озирнувся лише тоді, коли мені на плече лягла рука. Я впізнав знайомі венки й ластовиння на зап’ястку.

За моєю спиною стояла Ешлі в шортах і вітрозахисній куртці. Очі в неї були вологі та червоні. Схоже, вона цілу ніч не спала. Вона похитала головою й показала рукою кудись у бік Атланти.

— Я сподівалася, ти прийдеш. Але так і не побачила тебе. Не змогла заснути та почала розпаковувати подарунки. Щоб якось… відволіктися. — Вона взяла мою долоню, а потім легенько штовхнула кулаком у груди. На пальці не було обручки. — Мій лікар казав, що мені треба почати бігати.

— Підтримую. Слушна думка.

— Не люблю бігати сама.

— Я теж.

Ешлі жбурнула купку піску носком кросівки, згорнула руки на грудях та примружила очі від сонця.

— Хочу познайомитися з Рейчел.

Я кивнув.

— Тоді ходімо?

Ми пройшли три кілометри пляжем до того будинку, що я побудував за дюнами серед дубків. Після свого повернення я вже встиг позначити рожевими стрічками десять кладок.

— Це що, гнізда черепах?

Я мовчки кивнув.

Ми піднялися стежкою на дюни — м’який пісок нагадував сніг. Я зняв із шиї ключ, відчинив двері, відсунув гілочку жасмину та запросив Ешлі всередину. Стіни, підлогу та геть усе, що тільки можна, я зробив з мармуру, щоб улітку було не так спекотно. Оранжерея потопала у квітах. Ешлі ввійшла всередину та затулила долонею вуста.

Рейчел лежала ліворуч, Майкл і Ханна — праворуч.

— Ешлі, знайомся, це Рейчел. Рейчел, це Ешлі.

Присівши, Ешлі провела рукою по вибитих на мармурі літерах та датах. Трохи нижче, десь там, де мали б бути складені на грудях руки Рейчел, лежали сім диктофонів. Усі, крім одного, давно припали пилом. Опріч того, що був зі мною в горах. Ешлі взяла його, покрутила в руках і поклала на місце. Поряд лежала моя куртка — забув тут, коли спав, підклавши її замість подушки.

Я сів на підлогу спиною до Рейчел та ногами до малюків й утупив погляд у скляну стелю.

— Рейчел була вагітна… двійнятами. Сталося часткове відшарування. Це коли плацента починає відриватися від стінки матки. На місяць Рейчел поклали в ліжко на постільний режим, але, на жаль, це не допомогло. Її провини в цьому не було, просто так сталося. Відшарування посилилося. Вона була наче ходяча бомба з годинниковим механізмом. Я намагався переконати її. Казав, що якщо плацента відірветься остаточно, то помре і вона, і діти. Ми разом з її лікарем наполягали на тому, щоб забрати дітей. А вона дивилася на нас, наче ми були несповна розуму, та питала: «Куди це ви хочете їх забрати?» Мені потрібна була Рейчел. І якщо це означало, що треба відпустити дітей, я був згоден. Вони опинилися б на небесах, а ми могли б мати ще дітей, постаріти разом і кепкувати з наших зморшок. Проблема в тому, що був крихітний шанс — геть мізерний. Шанс, що діти народяться й усе буде добре. У казино шансів і то більше, але Рейчел була переконана, що якщо є бодай якийсь шанс — значить, треба його використати. А я казав: «Віддай їх Богові — нехай він вирішує». Вона похитала головою: «Ми вже ризикнули. Ми маємо йти далі». Я лютився, дорікав, що вона мене не кохає, кричав та жбурляв речі. Але ні, вона не змінила думку. Мені довелося боротися проти того, що я в ній любив понад усе. «Хіба Бог може тебе звинувачувати за це? Він зрозуміє», — кричав я. А вона не слухала. Погладивши свій живіт, сказала: «Бене, я кохаю тебе, але не хочу жити і бачити Майкла та Ханну щоразу, як заплющуватиму очі. Не хочу думати, що в нас був шанс, а ми з нього не скористалися». Я просто схопив кросівки та чкурнув надвір посеред ночі, провітрити голову. А потім задзвонив телефон, а я не підняв слухавку. Спрацював автовідповідач. Я і не знаю, скільки вже разів я… — Я провів пальцем по імені Майкла, а потім Ханни. — Мабуть, після того, як я побіг, стався відрив. Рейчел устигла викликати «швидку», але вони приїхали запізно. Та все одно нічого не змогли б зробити. Я повернувся за дві години і побачив лише вогні поліційних машин. Офіцери чекали мене на кухні. А відтак зателефонували з лікарні. Потім ще якісь люди в моєму домі… мене повезли в морг. На розпізнання. Її намагалися врятувати. Зробити кесарів розтин. Так що діти лежали поруч із нею, під боком. Оте повідомлення, що я слухав у літакові, — вона лишила його наостанок. Я зберіг його. Слухаю майже кожен день. Щоб пам’ятати, що вона любила мене попри те, ким я був.