Гора між нами

Ближче до полудня Ешлі заворушилася. Я пішов купити дещо, а відтак повернувся до неї в палату.

— Привіт, — прошепотів я, коли вона розплющила одне око.

Повернувши голову, Ешлі розплющила друге.

— Я вже говорив з Вінсом — він незабаром буде. За кілька годин.

Її носик смикнувся, а одна брова вигнулася дугою.

— Це в тебе кава абощо?

Я зняв кришечку з чашки та підніс до її обличчя.

— Бачиш, отам крапельниця? Заливай туди, — мовила вона.

Я підніс чашку до її губ, і вона зробила малесенький ковточок.

— Це друга найсмачніша кава в моєму житті, — прокоментувала Ешлі та опустила голову на подушку.

Я підкотив невеличкий стілець до її ліжка й сів поруч.

— Операція минула чудово. Я вже говорив із твоїм лікарем. Виявилося, що ми навіть знайомі — зустрічалися на конференціях. Він чудовий спеціаліст. Якщо схочеш, я покажу тобі твої знімки.

Небо за вікном пронизав слід літака, що злетів з аеропорту десь далеко. Ми дивились, як він зникає за горами.

— Я ніколи більше не сяду в літак.

— Ти вже за три години ходитимеш як новенька.

— Ти що, знову брешеш?

— Ніколи не брешу, якщо це стосується стану пацієнта.

— Так, а гарні новини в тебе є? Протягом того місяця, що ми вештались у горах, я від тебе чула тільки погані.

— Твоя правда.

Вона уп’яла погляд у стелю та поворушила ногами.

— Як же хочеться у ванну та нарешті поголити ноги!

Я визирнув за двері й погукав сестру. Вона негайно увійшла до палати.

— Цю чудову леді звати Дженніфер. Вона знає, де ти провела останній місяць, отож залюбки допоможе тобі прийняти душ. Якщо тобі ще щось треба — звертайся до неї. А коли закінчите з ванними процедурами, на тебе вже чекатиме інша пані — я пам’ятаю, що дещо обіцяв тобі.

— Це ти про що? — вона пильно подивилася на мене.

— Ще давно. Так от, я додержую своє слово. Ну все, зайду пізніше. А літак Вінса сідає за дві години.

Вона відкинула простирадло та схопила мене за руку. Як пояснити людям, що ми пережили? Як дібрати слів? Ми разом пройшли крізь пекло — нехай навіть укрите льодом, але пекло, — і ми вижили. Разом. Сам я ніяк не міг цього пояснити — і вона, здається, теж.

— Я знаю, Ешлі. До цього доведеться звикати. Я скоро буду, — я поплескав її по руці.

— Ти в нормі? — вона стисла мою руку ще дужче.

Я кивнув і вийшов. У коридорі на стільці вже терпляче чекала жінка родом з якоїсь азійської країни з великою сумкою у руках.

— Вона в душі, — повідомив я їй. — Невдовзі буде готова. Я не знаю, які кольори їй подобаються, але можна спитати. — Я простяг жінці купюру у сто доларів. — Цього вистачить?

Жінка похитала головою й почала щось шукати у сумці:

— Ні-ні, це забагато.

— Нічого, не переймайтеся, — махнув я рукою. — Це на чай. Головне не кваптеся — ця леді пережила суворі випробування.

Вона кивнула, і я пішов у кафе.